Верховний Суд України

12.06.2007

Головуючий: Барбара В.П.

Судді: Гуль В.С. Карпечкін П.Ф., Новікова Т.О., Потильчак О.І., Черногуз Ф.Ф., Щотка С.О.

Позивач: Закрите акціонерне товариство "Радосинь"

Скаржник: Приватний підприємець О.

Відповiдач: Приватний підприємець О.

Про розірвання договору

У травні 2006 року закрите акціонерне товариство "Радосинь" звернулося у господарський суд м. Києва із позовом до приватного підприємця О. про розірвання договору оренди нежитлового приміщення та стягнення орендної плати у розмірі 53 112, 46 грн. за фактичне користування спірним приміщенням.

Позивач зазначив, що 1 листопада 2002 року між позивачем та відповідачем було укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 110 кв.м. розташованого за адресою: м. Київ, вул. Т. Драйзера, 8. (далі - Договір), термін дії якого встановлено до 1 листопада 2005 року. На підставі п. 4.2 спірного Договору строк його дії було продовжено до 1 листопада 2008 року. Договором передбачена можливість зміни орендної плати орендодавцем в односторонньому порядку, в зв'язку з чим позивачем з 1 лютого 2006 року розмір орендної плати було збільшено з 705 грн. до 25 600 грн. на місяць. Відповідачем не сплачена орендна плата в повному обсязі протягом двох місяців. Окрім того, на думку позивача, відповідач суттєво погіршив стан орендованого майна. Вказані обставини позивач вважає підставами для дострокового розірвання Договору.

Рішенням господарського суду м. Києва від 14 червня 2006 року позов задоволено, розірвано спірний договір оренди та стягнуто з відповідача плату за користування приміщенням у розмірі 53 112, 46 грн. При цьому суд виходив із того, що відповідач дійсно не виконав свої зобов'язання перед позивачем, а саме протягом двох місяців не вносив орендну плату у повному обсязі та суттєво погіршив стан майна орендодавця, чим порушив вимоги ст.ст. 782, 783 Цивільного кодексу України та п. 6.4. спірного договору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року рішення господарського суду м. Києва від 14 червня 2006 року скасовано. Прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено. Постанова обґрунтована тим, що додаткова угода про зміну розміру орендної плати не була погоджена відповідачем, в матеріалах справи відсутні докази виставлення рахунків-фактур щодо збільшеного розміру орендної плати та їх отримання відповідачем, а відтак, розмір орендної плати в установленому порядку змінений не був. Крім того, відсутні докази, що свідчать про погіршення стану орендованого майна з вини відповідача. На підставі цього суд дійшов висновку, що у позивача відсутні законні підстави для стягнення підвищеної орендної плати і комунальних платежів та, відповідно, підстави для задоволення позовних вимог.

Постановою Вищого господарського суду України від 25 січня 2007 року постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року скасовано, рішення господарського суду м. Києва від 14 червня 2006 року залишено без змін.

10 травня 2007 року Верховним Судом України порушено провадження за касаційною скаргою приватного підприємця О. у якій ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду України від 25 січня 2007 року. В обґрунтування скарги зроблено посилання на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до положень ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Вищий господарський суд України, залишаючи без змін рішення господарського суду м. Києва від 14 червня 2006 року, посилався на те, що судом першої інстанції правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, а відтак, правомірно розірвано Договір та стягнуто борг з орендної плати.

Проте з таким висновком суду касаційної інстанції погодитись не можна, оскільки він не ґрунтується на матеріалах справи та суперечить вимогам законодавства.

Із матеріалів справи вбачається, що 1 листопада 2002 року між орендодавцем - закритим акціонерним товариством "Радосинь" та орендарем - приватним підприємцем О. було укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею ПО кв.м., розташованого за адресою: м. Київ, вул. Т. Драйзера, 8. Згідно з умовами договору орендодавець здав, а орендар прийняв в строкове платне користування вищезазначене нежитлове приміщення. Термін дії Договору встановлено з 1 листопада 2002 року до 1 листопада 2005 року, з можливістю його продовження на тих самих умовах на наступні три роки; п. 5.2. Договору встановлена орендна плата у сумі 705 грн. на місяць; п. 5.3. цього Договору передбачена можливість зміни розміру орендної плати орендодавцем в односторонньому порядку, без погодження з орендарем, на підставі виставлених останньому рахунків-фактур.

На підставі п. 4.2 спірний Договір було пролонговано на тих самих умовах і на той самий строк до 1 листопада 2008 року.

Як встановлено господарськими судами, позивач надіслав відповідачу проект додаткової угоди від 30 січня 2006 року до Договору, в якому запропонував збільшити розмір орендної плати до 25 600 грн. на місяць. Пунктом 4 додаткової угоди передбачено, що вона вступає в силу з моменту підписання її сторонами.

Статтею 188 Господарського кодексу України передбачено, що сторона договору, яка вважає за необхідне, зокрема, змінити договір, повинна надіслати пропозицію про це другій стороні, яка у двадцятиденний строк після одержання такої пропозиції повідомляє іншу сторону про результати її розгляду.

Суди першої та касаційної інстанцій дійшли помилкового висновку про погодження сторонами Договору змін, передбачених проектом додаткової угоди від ЗО січня 2006 року та не звернули увагу на те, що орендар не підписав вказаний проект додаткової угоди та водночас, листом від 5 лютого 2006 року запропонував орендодавцю письмово обґрунтувати збільшення розміру орендної плати. Відповідь на цей лист орендодавцем не надана.

Частиною 4 статті 188 Господарського кодексу України визначено, що у разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Орендодавець з вказаного питання до суду не звертався.

Згідно зі ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, а обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що додаткова угода не змінює умов Договору щодо розміру орендної плати, оскільки вона вступає в силу з моменту її підписання сторонами, однак орендарем ця угода не підписана. Таким чином, умови договору в частині, передбаченій додатковою угодою, залишилися незмінними.

Відповідно до ч.І ст.782 Цивільного кодексу України наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. Зазначене положення Цивільного кодексу України слід розуміти таким чином, що право на відмову від договору та право вимагати повернення речі у наймодавця виникає у разі, якщо відповідна плата наймачем взагалі не вносилася протягом трьох місяців підряд.

Водночас, задовольняючи позов з посиланням на ст. 782 Цивільного кодексу України господарський суд першої інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, не звернув уваги на те, що всупереч приписам цієї норми закону, позовна вимога обґрунтована наявністю боргу з орендної плати за два місяці - лютий та березень 2006 року. При цьому, як вказував позивач та встановлено судами, відповідач сплатив орендну плату за лютий-березень 2006 року у розмірі 2 910 грн.

Суди апеляційної інстанції правомірно спростував висновок господарського суду першої інстанції про доведеність погіршення орендованого майна, оскільки позивачем не надано доказів про те, в якому стані перебувало спірне майно на момент укладення договору оренди, а припис санітарно-епедеміологічної станції Деснянського району м. Києва від 2 лютого 2006 року та акт обстеження КП "Ватутінськінвестбуд" від 1 квітня 2006 року не доводять факт погіршення стану майна.

З огляду на це, у орендодавця відсутня підстава для розірвання Договору, визначена ст. 783 Цивільного кодексу України якою передбачена можливість розірвання договору, у випадку, якщо наймач своєю недбалою поведінкою створив загрозу пошкодження речі. Інших доказів на підтвердження погіршення відповідачем стану орендованого приміщення позивачем не надано.

Враховуючи викладене, оскаржувана постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а помилково скасована постанова Київського апеляційного господарського суду залишенню в силі.

Верховний Суд України в силу положень ст. ст. 6, 8 Конституції України не вважає необхідним направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням ст. 125 Конституції України і ст. ст. 2, 39 Закону України "Про судоустрій України" в частині визначення статусу Верховного Суду України та його завдання забезпечити законність в здійсненні правосуддя і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування законного рішення суду першої інстанції. У зв'язку з цим наведений в ст. 111-18 Господарського процесуального кодексу України перелік наслідків розгляду касаційної скарги на постанову Вищого господарського суду України не вважається правовою перешкодою для прийняття зазначеного рішення.

Керуючись ст.ст. 111-17 - 111-19 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України

постановила:

Касаційну скаргу приватного підприємця О. задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 25 січня 2007 року скасувати.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2006 року у справі № 24/272 залишити в силі.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.