ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УЗАГАЛЬНЕННЯ

24.11.2008

Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними*

_______________
* Узагальнення підготовлене до друку суддями Верховного Суду України Я.М.Романюком, В.Й.Косенко та старшим консультантом управління вивчення та узагальнення судової практики З.П.Мельник.

Невід'ємним елементом ринкових відносин є правочин - найпоширеніший юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення, зміну та припинення цивільних правовідносин. Термін "правочин" є новелою у Цивільному кодексі України 2003 р. (далі - ЦК).

Недійсності правочинів присвячений параграф 2 гл. 16 розд. IV (статті 215 - 236 ЦК ); положення Господарського кодексу України 2003 р. про недійсність господарського зобов'язання (статті 207, 208); окремі норми про недійсність правочинів також містяться у спеціальному законодавстві (наприклад, у законодавстві про приватизацію, Законі від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів", Законі від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі" тощо).

У зв'язку з появою нових формулювань, підходів та оцінювальних категорій у новому ЦК між ним та спеціальним законодавством виникають певні колізії щодо недійсності правочинів, а це призводить до неоднакового тлумачення і застосування судами законодавства у цій сфері. Зазначені фактори є причиною помилок, що допускають суди при розгляді спорів про недійсність правочинів, тому вивчення та узагальнення судової практики вирішення спорів цієї категорії є необхідним.

Мета узагальнення - проаналізувати стан справ із застосуванням судами законодавства при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, виявити складні та спірні питання у судовій практиці й законодавстві, підготувати пропозиції для забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права, а також усунення прогалин у законодавстві. В узагальненні проаналізовано практику розгляду судами цивільних справ за 2007 р. про визнання правочинів недійсними згідно з положеннями нового ЦК.

Труднощі, що виникають у судовій практиці у розрізненні поняття "правочин" від суміжних понять

Правочин - правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Так, наприклад, якщо правочин про заставу нерухомого майна укладений письмово, але не посвідчений нотаріусом, то його правомірність спростовується ст. 577 ЦК. Якщо особа склала заповіт, але не виділила частини спадщини тому, хто має право на обов'язкову частку, правомірність заповіту частково заперечується відповідним приписом ст. 1241 ЦК. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

Доповнюючи положення про те, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, у ст. 16 ЦК міститься досить широкий перелік засобів захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема одним із них є визнання правочину недійсним.

Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів:

  • дефекти (незаконність) змісту правочину;
  • дефекти (недотримання) форми;
  • дефекти суб'єктного складу;
  • дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Поява терміна "правочин" не виключає вживання терміна - "угода" у значенні домовленості між щонайменше двома сторонами. Перший із них є більш широким і включає в себе терміни "договір" (згідно зі ст. 11 ЦК ), "угода", "домовленість". Щоб запобігти неоднаковому застосуванню норм про правочини у практиці судів, слід зазначити, що договір та угода є тотожними поняттями, тому дво- і багатосторонні правочини є водночас як договорами, так і угодами, а термін "домовленість" слід розуміти як договір чи угоду, якщо така домовленість досягнута з дотриманням вимог, встановлених для укладення договору.

У судовій практиці виникають проблеми із розумінням та визначенням односторонніх правочинів. Вважаємо, що до них можна віднести: видачу та скасування довіреності; прийняття чи збереження зробленої речі; повідомлення одним співвласником інших співвласників про продаж своєї частки у спільній власності; пропозицію про продаж майна; публічну обіцянку винагороди за віднайдення загубленої речі; складення, зміну та скасування заповіту; прийняття спадщини і відмову від неї тощо.

Необхідно проаналізувати використання терміна "недійсність" у цивільному законодавстві, оскільки у суддів та учасників процесу виникають певні труднощі в його розумінні. Зокрема, у ЦК цей термін застосовується до: визнання прав інтелектуальної власності недійсними (статті 469, 479, 499); недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080); визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину (ст. 1301); недійсності права вимоги (статті 197, 519); недійсності зобов'язання (статті 198, 548, 565); недійсності акта (ст. 882); недійсності чека (ст. 1102) тощо.

Це становище невиправдано розширює поняття "недійсність", підстави його застосування та правові наслідки. Зокрема, некоректним є застосування цього терміна до нормативно-правових актів - у цьому випадку може йтися про їх нечинність або неправомірність (незаконність, протиправність), а також до документів, якими оформлюється, підтверджується право, оскільки право не може бути недійсним - воно або є, або ні.

Відповідно, за правилами недійсності правочинів не можна визнавати документи, які за своїм змістом не є правочинами. Вбачається, що до таких документів слід відносити, наприклад, рішення органів державної влади; свідоцтва (про право власності на житло, про право на спадщину, про придбання майна з публічних торгів, державний акт на земельну ділянку, ордер тощо); рішення, записи про реєстрацію (реєстрація домоволодіння, актів громадянського стану); протоколи загальних зборів господарських товариств, рішення загальних зборів громадських об'єднань, розпорядження про реєстрацію за місцем проживання фізичної особи та багато інших документів (акт приймання-передачі, товарний чек).

Також при розгляді спорів про недійсність правочинів судам потрібно розмежовувати недійсні та неукладені правочини, тобто такі, в яких відсутні встановлені законодавством необхідні умови для їхнього укладення (наприклад, відсутня згода щодо всіх істотних умов, передбачених законодавством; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для укладення правочину потрібно його передати; не затверджено правочин вищим органом господарського товариства, якщо це передбачено в законі чи статуті товариства; не здійснено державну реєстрацію правочину в разі, коли законом ця обставина визначена як момент його вчинення).

Встановивши, що правочин є неукладеним, суд на цій підставі залишає позов про визнання правочину недійсним без задоволення. Наслідки недійсності правочину до неукладеного правочину не застосовуються, оскільки вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, відповідно, підстав для його задоволення немає.

Однак є випадки, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину спеціальним законом визначено як підставу його недійсності, зокрема ч. 2 ст. 15 Закону "Про оренду землі". У таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Так, Новомиргородський районний суд Кіровоградської області рішенням від 14 червня 2007 р. задовольнив позов Г. до ТОВ "Агрофірма ім. Чкалова" про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним у зв'язку з відсутністю даних про досягнення згоди між сторонами щодо розміру орендної плати та плану (схеми) спірної земельної ділянки.

Правові наслідки невідповідності змісту правочину законодавству

Зміст правочину становлять права та обов'язки, про набуття, зміну або припинення яких учасники правочину домовилися. Зміст договору чи іншого правочину закріплюється у його статтях (пунктах).

У ст. 203 ЦК, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У судовій практиці нерідко виникають питання, чи застосовується зазначене правило до актів іншого галузевого спрямування, як-то: трудового, сімейного, законодавства про соціальне забезпечення. Більшість нормативно-правових актів, зокрема ЦК, мають комплексні положення, які містять норми різних галузей права.

Відповідно до статей 203, 204 ЦК підстави і наслідки недійсності правочину можуть бути передбачені винятково законами. Проте положення зазначених статей необхідно застосовувати з урахуванням ст. 4 ЦК. Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати: ЦК ; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК ; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом.

Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, правочини не повинні суперечити положенням законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

Термін "нікчемність правочину", передбачений ЦК, до прийняття цього Кодексу у вітчизняному законодавстві не вживався. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Нікчемні та оспорювані правочини розрізняються:

  • ступенем важливості дефектів у складі правочину;
  • характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину;
  • судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення;
  • строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним.

Судам потрібно мати на увазі, що з огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер. Тому за такими вимогами є неприпустимим укладення мирових угод як таких, що суперечать законодавству.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Застосування правових наслідків недійсності правочину

Визнання правочину недійсним пов'язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановленням наслідків, передбачених законом. Тому належне вирішення цього питання має велике значення не тільки для учасників таких правовідносин, а й для третіх осіб.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК є загальною. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 216 ЦК вона застосовується, якщо законом не встановлено особливі умови застосування наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Згідно зі статтями 215 і 216 ЦК суди вправі з дотриманням правил підсудності розглядати позови: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності; про встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності.

Звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту. Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому у випадку пред'явлення такого факту вона підлягає розгляду, власне кажучи, з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину, або відмови в цьому.

Разом з тим, якщо позивач не заявляв окремо вимогу про встановлення нікчемності правочину, а посилається на її нікчемність при обґрунтуванні іншої пред'явленої вимоги, суди не вправі посилатися на відсутність рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинні дати оцінку таким доводам позивача в мотивувальній частині рішення або ухвалити додаткове рішення.

Стосовно положення ч. 2 ст. 215 ЦК про те, що суд не вимагає визнання правочину недійсним, якщо його недійсність встановлена законом, необхідно зазначити, що така потреба може виникнути у разі, коли: сторони виконали певні умови нікчемного правочину, який нотаріально посвідчений; він порушує права третіх осіб; він зареєстрований у державних органах тощо. У таких випадках рішенням суду, який лише констатує недійсність правочину, можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, зобов'язано державні органи скасувати його реєстрацію тощо.

Визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст. 16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч. 1 ст. 216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв'язку з недійсністю правочину, оскільки у ст. 16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

Потрібно враховувати, що наслідком визнання правочину недійсним не може бути його розірвання. Застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину можливе лише за наявності рішення про визнання такого правочину недійсним.

Дискусійним є питання, чи може суд застосовувати наслідки недійсності правочину в разі відсутності вимог про це у позові. Очевидно, що так, оскільки у ст. 216 ЦК зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, тому для захисту майнового права, з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності, наслідки, визначені в законі, повинні застосовуватися незалежно від того, чи наведені вони у позовній заяві.

Вважаємо, що суд з власної ініціативи не може застосовувати такі правові наслідки недійсності правочину:

  • передбачені іншими (спеціальними) статтями ЦК (моральна шкода тощо);
  • ті, що не були зазначені у позовних вимогах та не були досліджені в суді.

Якщо неможливо визнати частково виконаний оспорюваний правочин недійсним з моменту його укладення, зі змісту якого випливає, що він може бути припинений лише на майбутнє (наприклад, правовідносини за договорами підряду, надання послуг й ін.), суд у рішенні зазначає про припинення такого правочину на майбутнє.

Трапляються непоодинокі випадки, коли суди, розглядаючи спір і визнаючи правочини недійсними, не застосовували передбачені ст. 216 ЦК правові наслідки, які містились у позовних заявах.

Так, наприклад, скасовуючи рішення Хортицького районного суду і повертаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, апеляційний суд Запорізької області зазначив про порушення судом вимог п. 5 ч. 1 ст. 311 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК).

Згідно з матеріалами справи позивач М. оспорював договори дарування і купівлі-продажу квартири. Визнавши їх недійсними, суд першої інстанції не застосував реституцію, хоча позивач просив повернути сторони в первісний стан. Суд першої інстанції залишив поза увагою ці позовні вимоги, не дослідив під час судового розгляду конкретні обставини вчинення цих правочинів, не перевірив доводи відповідача С. щодо фактичної суми правочину. Вирішення цих питань та їх належна правова оцінка, як зазначив у рішенні апеляційний суд, мають суттєве значення при застосуванні вимог закону щодо правових наслідків недійсності правочину.

Частина правочину може бути визнана недійсною відповідно до ст. 217 ЦК за умови, що правочин відбувся б і без зазначеної частини та за наявності згоди всіх учасників правочину (наприклад, набувача за правочином купівлі-продажу).

Також слід звернути увагу на конкуренцію між реституцією та віндикацією при визнанні правочинів недійсними.

На відміну від норм ч. 1 ст. 216 ЦК норми гл. 29 ЦК є спеціальними. У них закріплено основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватися власником майна, зокрема з метою повернення майна в натурі, переданого за недійсним правочином (наприклад, віндикація). Вважаємо, що ст. 330 ЦК чітко розмежовує випадки, в яких належним способом захисту порушеного права є визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності, від випадків, коли має заявлятися позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Проте в цьому випадку немає перешкод для задоволення лише віндикаційного позову, оскільки право на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсним правочину, за яким майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).

У разі задоволення віндикаційного позову суд повинен вирішити питання про відшкодування добросовісному набувачеві понесених ним витрат на придбання майна. Такі витрати має бути стягнено зі сторони, яка отримала кошти за недійсним правочином, або з особи, яка є винною в недійсності правочину.

Правові наслідки недодержання вимог щодо форми правочину

Статтею 205 ЦК передбачені дві форми правочинів - усна і письмова, хоча він може бути укладений і внаслідок вираження волі сторонами мовчанням.

Судам потрібно мати на увазі, що за винятком випадків, прямо передбачених у законодавчих актах, недодержання сторонами простої письмової форми правочину не призводить до його недійсності. За загальним правилом, у разі виникнення спору таке порушення позбавляє сторони права посилатися для підтвердження вчинення правочину і дійсності його умов на показання свідків, але не перешкоджає сторонам надавати письмові й інші докази, передбачені законодавством.

ЦК містить ряд положень, якими передбачено нікчемність правочину, укладеного з недотриманням форми, а саме: ч. 3 ст. 719, ч. 2 ст. 981, ч. 2 ст. 1055, ч. 2 ст. 1059, ч. 2 ст. 1107, ч. 1 ст. 1118, ч. 1 ст. 1257.

При розгляді спору про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, недійсним (встановлення нікчемності) факти його укладення, повного або часткового виконання однією зі сторін може підтверджуватися тільки письмовими доказами, якщо інше не передбачено законодавством.

Якщо правочин повністю або частково виконаний однією зі сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК за вимогою сторони, що виконала правочин (або її правонаступника), може визнати його дійсним. Це правило не застосовується, якщо є передбачене законодавчими актами обмеження (заборона) на здійснення такого правочину або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його умов. Також слід зазначити, що правила ст. 220 ЦК не поширюються на правочини, які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки.

Відповідно, суди мають перевіряти дотримання сторонами вимог, які є необхідними для чинності правочину (частини 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК ), а також враховувати зазначені вище положення щодо застосування ст. 220 ЦК та відмовляти в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа на підставі п. 7 ч. 6 ст. 56 Закону від 11 травня 2004 р. N 1701-IV "Про третейські суди" у разі прийняття третейськими судами рішень про визнання дійсними правочинів, які підлягають державній реєстрації.

Разом з тим суди припускаються помилок, зокрема задовольняють позови за відсутності доказів про ухилення іншої сторони за правочином від нотаріального посвідчення.

Так, Кіровоградський районний суд 5 червня 2007 р. ухвалив рішення, яким визнав дійсним правочин купівлі-продажу асфальтної площадки тракторної бригади N 3 загальною площею 5 тис. 750 кв. метрів, укладений між позивачем К. та КСП "Україна" в особі арбітражного керуючого (ліквідатора) З., який діяв на підставі постанови господарського суду Кіровоградської області від 1 червня 2004 р. Рішення суду набрало законної сили, оскільки не було оскаржено в апеляційному порядку.

Як на доказ обґрунтованості позовних вимог суд в рішенні послався на договір купівлі-продажу нерухомості, підписаний сторонами 31 березня 2007 р., в якому зазначено, що продаж здійснено за 6 тис. 159 грн. Однією з умов визнання судом правочину дійсним за ч. 2 ст. 220 ЦК є ухиляння сторони від його нотаріального посвідчення. Хоча представник відповідача з'явився в судове засідання і визнав позов, однак суд не з'ясував, чи ухилявся відповідач від нотаріального посвідчення правочину.

Слід враховувати, що умовами застосування ч. 2 ст. 220 ЦК є безповоротне ухилення та втрата стороною можливості з будь-яких причин посвідчити правочин.

Крім того, суд не встановив, яка саме нерухомість є предметом правочину і на якій підставі вона належить відповідачу. До того ж судові витрати і витрати з інформаційно-технічного забезпечення були сплачені як за позовом немайнового характеру.

В інших випадках при правильному встановленні всіх обставин справи суди порушували норми матеріального права: замість ч. 2 ст. 220 застосовували ст. 616 ЦК.

Суди повинні перевіряти, чи підлягав правочин нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно ухилялася сторона від його посвідчення і чи немає підстав для визнання правочину нікчемним (невідповідність умовам законодавства). У кожному конкретному випадку суддям необхідно встановлювати, який правочин вчинено та яка форма передбачена саме для цього правочину законом, що діяв на момент вчинення.

Не зовсім вдало викладена ч. 2 ст. 219 ЦК щодо можливості визнання судом дійсним одностороннього нікчемного правочину, що призводить до неоднакового застосування цієї норми на практиці. Що ж до проблеми визнання нікчемного заповіту дійсним, тобто співвідношення ч. 2 ст. 219 та ст. 1257 ЦК, то слід зазначити, що гл. 85 ЦК, яка регулює порядок спадкування за заповітом і є спеціальною, не передбачає можливості визнання судом дійсним заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. Частина 2 ст. 219 ЦК, якою передбачено право суду на визнання одностороннього правочину, щодо якого не дотримано вимог про нотаріальне посвідчення, дійсним, є загальною нормою і не регулює правовідносин, що виникли між сторонами у справі (див. рішення Верховного Суду України від 28 лютого 2007 р. у справі N 6-24679св06).

Правові наслідки вчинення правочину особою за межами цивільної дієздатності

Одним з поширених прикладів таких правочинів є вчинення правочину особою з обмеженою дієздатністю без дозволу органу опіки та піклування. У такому випадку відповідно до ст. 224 ЦК правочин є нікчемним.

Наприклад, Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області ухвалив заочне рішення від 2 серпня 2007 р. у справі N 2-1648, яким задоволено позов Мелітопольського міжрайонного прокурора Запорізької області в інтересах неповнолітнього Ю. про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та купівлі-продажу 7/25 часток житлового будинку у зв'язку з відсутністю згоди органів опіки та піклування на їх вчинення та втратою неповнолітнім права власності на нерухоме майно, що є порушенням ч. 2 ст. 32 ЦК, ч. 1 ст. 71 ЦК.

Право оспорювати на цій підставі має особа, яка уклала правочин, а також за ст. 225 ЦК таке право у разі її смерті надано особам, чиї права та інтереси порушені. У разі визнання сторони правочину недієздатною це право надано опікунові.

У спорах щодо правочинів, вчинених фізичними особами за межами цивільної дієздатності, деякі суди неправильно розмежовують підстави для визнання правочинів недійсними, помилково застосовуючи положення ст. 226 ЦК до правовідносин, що підпадають під дію ст. 225 ЦК.

Так, рішенням суду першої інстанції визнано недійсним договір дарування кімнати у квартирі спільного заселення, укладений 7 грудня 2005 р. між С. та З. При цьому суд правильно встановив обставини справи і дійшов вірного висновку про те, що на час укладення спірного договору С. мала психічне захворювання, яке позбавляло її можливості усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що підтверджено висновком судово-психіатричної експертизи, і тому договір дарування слід визнати недійсним. Суд також послався на те, що рішенням суду від 10 квітня 2006 р. С. визнано недієздатною і тому підставою для визнання договору дарування недійсним є ст. 226 ЦК. Апеляційний суд у своїй ухвалі правильно відзначив, що недієздатною С. була визнана 10 квітня 2006 р. і лише з цього часу може йти мова про укладення договору недієздатною фізичною особою, а оспорюваний договір вчинено 7 грудня 2005 р., тому спір слід було вирішити на підставі ст. 225 ЦК.

Правила ст. 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Розгляд вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так й інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент його укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними правочинів, зокрема заповітів, на підставі ст. 225 ЦК мають місце випадки, коли суди розглядають справи без призначення у справі посмертної судово-психіатричної експертизи, а лише на підставі інших доказів - показань свідків, медичних довідок про наявність певних захворювань - роблять висновок про наявність чи відсутність підстав для задоволення позову. Оскільки у ч. 1 ст. 225 ЦК вживається термін "момент" вчинення правочину, то в разі призначення психіатричної експертизи слід ставити перед експертом запитання стосовно конкретно визначеного відрізку часу, оскільки протягом дня психічний стан особи може змінюватись.

Проте в будь-якому випадку слід враховувати, що експертний висновок є не беззаперечним фактом, а одним із доказів, який повинен оцінюватись у сукупності з іншими доказами у справі.

Вимоги про визнання правочину недійсним у зв'язку з обмеженою дієздатністю учасника правочину або укладенням його неповнолітнім (віком від 15 до 18 років) можуть бути заявлені лише батьками (усиновлювачами), піклувальниками таких неповнолітніх або піклувальниками осіб, обмежених у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними речовинами.

З урахуванням усіх обставин такої справи суд повинен встановити, чи знала або повинна була знати дієздатна сторона правочину про недієздатність, обмежену чи часткову дієздатність другої сторони. Якщо сторона знала або повинна була знати про зазначені обставини, то при визнанні правочину недійсним, крім приведення сторін у попередній стан, суд повинен зобов'язати дієздатну сторону відшкодувати другій стороні здійснені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.

У судовій практиці є випадки, коли правочин вчинявся особою, яку за рішенням суду було визнано обмежено дієздатною, проте правочин відповідав її інтересам, не порушував законних інтересів інших осіб та був вчинений у період стійкої ремісії психічного захворювання, що підтверджено судово-психіатричною експертизою. Вважаємо, що в такому випадку немає підстав для застосування ст. 225 ЦК для визнання правочину недійсним.

Розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними у зв'язку з перевищенням повноважень фізичними особами за довіреностями, суди правильно встановлювали, який правочин був укладений, досліджували зміст довіреності та вирішували питання щодо перевищення меж цивільної дієздатності особи з урахуванням усіх матеріалів справи.

Стосовно юридичних осіб судам потрібно мати на увазі, що дія ст. 227 ЦК поширюється на правочини, здійснені юридичною особою, яка не має ліцензії на відповідний вид діяльності. Такі правочини є оспорюваними. Позови про визнання їх недійсними і про застосування наслідків недійсності можуть бути заявлені тільки засновником (учасником) юридичної особи, що не має ліцензії на заняття відповідною діяльністю, державним органом, що здійснює контроль за діяльністю такої юридичної особи, а також прокурором. Умовою для задоволення таких позовів є надання позивачем доказів, які підтверджують, що відповідач знав або згідно із законодавчим актом зобов'язаний був знати про невідповідність правочину вимогам законодавства, тобто що правочин укладений без ліцензії на заняття відповідним видом діяльності.

Правові наслідки невідповідності між волею та волевиявленням особи при вчиненні правочину

У правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах необхідно виділити правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 ЦК ); обману (ст. 230); насильства (ст. 231); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232).

Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.

Вчинення правочину під впливом помилки

Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Вважаємо, що такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.

Так, рішенням Знам'янського міськрайонного суду Кіровоградської області від 10 грудня 2007 р. задоволено позов Г. до Б. про визнання договору дарування будинку недійсним.

Суд встановив, що при укладенні договору дарування позивачка вважала, що укладає договір довічного утримання, тобто помилялася щодо правових наслідків договору і це є обставиною, що має істотне значення, а тому є передбачені ст. 229 ЦК підстави для визнання правочину недійсним. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили.

Не можна говорити про помилку щодо якості предмета у разі неможливості використання речі або виникнення труднощів у її використанні, яке сталося після виконання правочину і не пов'язане з поведінкою контрагента. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Вважаємо, що помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Вчинення правочину під впливом обману

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 ЦК може бути визнаний судом недійсним. Вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману, і сам факт обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Варто враховувати, що обман стосовно мотиву, тобто внутрішнього спонукання особи до здійснення правочину, не має істотного значення. Зокрема, обман щодо фінансового становища контрагента як мотиву правочину не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Рішенням Новомиргородського районного суду Кіровоградської області від 6 березня 2007 р. задоволено позов Ш. до Б. про визнання недійсним заповіту, за яким Л., яка померла 27 червня 2006 р., заповіла відповідачу належну їй земельну ділянку.

Як на підставу визнання заповіту недійсним суд послався на ст. 229 ЦК з огляду на те, що Л. помилялась стосовно обставин, які мають істотне значення, оскільки відповідач обіцяв доглядати за нею, але не виконав своєї обіцянки. Рішення суду не було оскаржено і набрало законної сили.

Проте зі змісту позовної заяви вбачається, що позов пред'явлено з підстав, передбачених ст. 230 ЦК. Позивачка посилалась на те, що відповідач увів Л. в оману щодо обставин, які мають істотне значення, проте ці доводи судом не перевірялися. Крім того, недійсність заповіту суд пов'язав з обставинами, які мали місце не на час його складання, а після (ненадання особою, на користь якої складено заповіт, допомоги заповідачу).

Вважаємо, що відповідно до змісту ст. 230 ЦК ця стаття не повинна поширюватись на односторонні правочини, якими, зокрема, є заповіт, довіреність, що було підтверджено рішенням Верховного Суду України від 19 липня 2006 р. у справі N 6-7182св06.

Вчинення правочину під впливом насильства

Для визнання правочину недійсним, через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину.

Судам варто мати на увазі, що насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов'язково злочинних, діях (наприклад, насильством може бути вплив на волю контрагента за допомогою використання його залежного становища). Насильство викликає страх настання невигідних наслідків. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною майбутнього правочину, так і сторонньою особою щодо іншої сторони, її родичів чи близьких.

На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій (наприклад, погроза звернутися до суду із заявою у справах приватного обвинувачення, позбавити спадщини або накласти арешт на майно). Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості

Ст. 232 ЦК передбачено, що правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Представник має діяти в інтересах особи, яку він представляє. Тому якщо він вступив у зловмисну домовленість з другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, нехтуючи інтересами особи, яку він представляв, і це доведено в суді, правочини мають визнаватися судом недійсними. Найчастіше в судовій практиці такі випадки виникають при укладенні договорів купівлі-продажу та підряду.

Так, апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 25 квітня 2007 р. залишив без змін рішення Рівненського міського суду від 29 січня 2007 р., яким Ш. було відмовлено у задоволенні позову до Б. В. Д. та Б. В. В. про визнання договору дарування 23 тис. 500 грн недійсним. При цьому колегія суддів дійшла висновку про правильність рішення суду першої інстанції, який вказав, що на підставах, передбачених ст. 232 ЦК, можна визнавати недійсним правочин, якщо існувала зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною, а не домовленість між самими сторонами.

Представник, вчиняючи правочин, не виражає власну волю. Його завдання полягає в тому, щоб реалізувати волю особи, яку він представляє. Словосполучення "зловмисна домовленість", що використовується в коментованій статті, судді трактують як навмисні дії представника, тобто він усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання. Іншими словами, необхідна наявність навмисної змови представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення внаслідок цього несприятливих наслідків для довірителя. При цьому не має значення, чи одержав учасник такої змови яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи він був укладений з метою завдати збитків довірителю.

Аналіз справ зазначеної категорії свідчить про те, що в деяких випадках суди не в достатній мірі розуміють, що для задоволення позовних вимог за ст. 232 ЦК необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.

Визнання такого правочину недійсним має різні правові наслідки, які залежать від того, що було підставою для представництва - довіреність, договір, акт юридичної особи чи інше. Якщо таке представництво здійснювалося за правочином, то в цьому випадку настають наслідки з відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих довірителю. Тому для застосування наслідків за таким недійсним правочином суд має встановлювати не тільки факт зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, а й наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю і завданими збитками.

Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за таких обставин, коли особа змушена вчинити правочин на невигідних для себе умовах. Цей правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.

Згідно зі ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

При розгляді зазначеної категорії справ потрібно враховувати такі фактори, як майновий і психічний стан осіб та їх близьких напередодні й на момент вчинення правочину; співмірність наданих послуг із вартістю переданого за правочином майна; наявність іншого житла або іншого місця помешкання в разі відчуження житла, а також враховувати їх вплив на формування волевиявлення сторін.

Тяжкі обставини судді розуміють як не будь-яке несприятливе матеріальне, соціальне чи інше становище, а як його крайні форми. Наприклад, важка хвороба особи чи її близьких, смерть годувальника, крайня нужденність її сім'ї, загроза втратити заставлене житло чи банкрутства, надзвичайно низька винагорода за виконану роботу або надану послугу, порівняно з вартістю відчужуваної речі, та інші обставини, для усунення чи пом'якшення яких необхідно терміново укласти цей правочин. Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Потерпілий, який оскаржує правочин, повинен довести, що за відсутності тяжких обставин він взагалі або на зазначених умовах не уклав би правочин. Визнання правочину недійсним не може пов'язуватись з тим, чи усвідомлювала сторона користь, яку матиме від нього.

Поширеними є позови про визнання недійсними договорів дарування, укладених під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах. Як правило, з такими позовами звертаються особи похилого віку, які укладали ці договори з метою отримання підтримки від обдарованих. Тому при розгляді справ цієї категорії і для визнання недійсними договорів дарування з цих підстав судам слід враховувати такі обставини.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. Тобто в таких випадках немає обману або помилки. При цьому невигідною умовою може бути низька плата за реалізацію коштовного майна, а тяжкою обставиною - купівля ліків, виплата боргів, витрати на лікування (як самої особи, котра вчиняє правочин, так і її близьких). Але договори дарування належать до безоплатних правочинів, за їх умовами обдаровані не мають перед дарувальниками будь-яких зобов'язань матеріального характеру. Тому в таких випадках за відсутності доказів про обман іншої сторони або фактичних умов іншого правочину (договору довічного утримання) може мати місце помилка, тобто неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення (даруючи будинок, особа мала впевненість, що за це їй буде надаватися матеріальна допомога, а без такої впевненості або надії правочин не був би укладений).

Правові наслідки вчинення фіктивного правочину

Згідно зі ст. 234 ЦК фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цим правочином.

Розглядаючи цивільні справи про визнання правочинів недійсними за такою підставою, суди в цілому правильно враховували, що фіктивний правочин не відповідає загальним підставам дійсності правочинів, зазначеним у ч. 5 ст. 203 ЦК, оскільки не спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Такий правочин завжди укладається умисно. При розгляді справ судді мають враховувати, що ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише про людське око, а інша - намагалася досягти правового результату, то такий правочин не визнається фіктивним.

У переважній більшості випадків до суду зверталась одна зі сторін правочину. Разом з цим чинний закон не передбачає обмежень звертатися до суду з позовами про визнання правочинів фіктивними для інших заінтересованих осіб. Оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суди приймали рішення про визнання такого правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Необхідно враховувати, що саме по собі невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 8 червня 2007 р. на підставі ст. 234 ЦК визнано недійсним договір дарування, укладений між позивачем Г. та Т. Задовольняючи позовні вимоги Г., суд встановив, що після укладення договору дарування обдарована Т. квартиру фактично в дар не прийняла, в ній не проживала, позивач залишився проживати у квартирі, сплачував комунальні послуги тощо. Після укладення договору сторони фактично знищили правовстановлюючий документ, а згодом обдарована померла.

Проте суд не врахував, що невиконання або неналежне виконання правочину не є підставою для визнання його недійсним і зазначені судом обставини не свідчать, що договір дарування був фіктивним, укладався без наміру створити правові наслідки.

Висновки суду не можна вважати переконливими, оскільки суд пов'язав фіктивність договору з його невиконанням, тоді як за матеріальним законом визнання недійсним фіктивного договору пов'язане з наміром сторін створити правові наслідки правочину.

Необхідно оцінювати докази та враховувати те, чи обговорювали сторони істотні умови, чи здійснювались нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину тощо.

Правові наслідки вчинення удаваного правочину

Удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов'язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Найчастіше за удаваним договором дарування приховувався договір купівлі-продажу. Робилося це здебільшого для перешкоджання у здійсненні іншим співвласником права переважної купівлі, а також для приховання справжніх доходів, отриманих від забороненої діяльності.

Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосовувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі. Проте деякі суди розглядали недійсність лише правочину, який мався на увазі (наприклад, рішення від 15 травня 2007 р. Хотинського районного суду Чернівецької області у справі N 2-219/2007 р.).

У судовій практиці велику кількість становлять договори дарування, з допомогою яких приховувалися договори довічного утримання.

Так, рішенням Котелевського районного суду Полтавської області за позовом М. до П. договір дарування житлового будинку було визнано удаваним на підставі ст. 235 ЦК для приховання договору довічного утримання. Проте у резолютивній частині суд визнав договір дарування недійсним та поновив право власності на будинок М.

Цілком очевидно, що в цьому випадку договір дарування слід було визнавати недійсним за ст. 229 ЦК як вчинений через помилку. Суд не може застосувати норми щодо правочину, який сторони насправді вчинили (договір довічного утримання), оскільки невідомо, на яких умовах буде здійснюватись утримування, в чому полягає догляд тощо.

У суддів місцевих судів інколи виникають труднощі при розмежуванні фіктивних і удаваних правочинів та застосуванні правових наслідків таких правочинів.

Так, у справі за позовом першого заступника прокурора м. Чернігова в інтересах Г. М., Г. О. до П. О. про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з підстав недодержання вимог, передбачених частинами 3 та 5 ст. 203 ЦК, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що укладений правочин є фіктивним як вчинений без наміру створення правових наслідків, зумовлених ним, з посиланням на положення частин 3, 5 ст. 203, ч. 2 ст. 234, ч. 1 ст. 215 ЦК. Апеляційний суд таке рішення місцевого суду скасував з ухваленням нового рішення про визнання укладеного договору удаваним згідно з положеннями частин 3, 5 ст. 203, статей 215, 235 ЦК, оскільки сторони вчинили дії з виконання умов договору позики: одна сторона передала, а друга - прийняла в борг гроші, що призводить до правових наслідків, на відміну від фіктивного правочину. Апеляційний суд дійшов висновку, що спірний правочин вчинений сторонами для приховування іншого правочину, а тому визнав, що сторонами укладено договір позики.

У судовій практиці також виникало питання, яким чином вирішувати справи, якщо правочин, вчинений насправді, також не відповідає закону. Є підстави вважати, що такий правочин може визнаватися недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК як такий, що суперечить вимогам закону.

Вважаємо, що до удаваних правочинів правові наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки тоді, коли правочин, який сторони дійсно мали на увазі, є нікчемним або суд визнає його недійсним.

Труднощі, що виникають у судах при розгляді справ про визнання правочинів недійсними

Проведений аналіз засвідчив, що при розгляді зазначеної вище категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Однак мали місце скасування рішень та ухвалення нових апеляційними судами через неповноту з'ясування обставин та недоведеність обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи.

Причиною скасування значної кількості судових рішень з поверненням справ цієї категорії на новий судовий розгляд було в основному недотримання судами норм цивільного процесуального закону, зокрема:

1. Неправильне застосування судами першої інстанції норм процесуального права, наприклад, справу розглянуто за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, належним чином не повідомлених про час і місце судового засідання. У більшості випадків це трапляється через невизначення судом кола учасників процесу.
2. Порушення процесуального права, коли суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення судом першої інстанції.
3. Порушення права виключної підсудності.

Викликає зауваження і процесуальне оформлення судових рішень, які за формою і змістом не відповідають вимогам статей 215, 315 ЦПК, зокрема, в мотивувальній частині не зазначено мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги чи заперечення, відсутні як аналіз доказів, так і посилання на матеріальну норму права, за якою вирішувався спір.

Порушення матеріального права суди допускали переважно у справах про вчинення правочинів без згоди органів опіки та піклування (наприклад, про порушення прав дитини на майно); про вчинення правочину щодо відчуження спільної власності без згоди співвласника та інші порушення прав співвласників; про порушення правил вчинення односторонніх правочинів тощо. Суди не завжди всебічно і повно з'ясовують суть правочину, дійсне волевиявлення його учасників, у чому полягає неправомірність їх дій, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Крім того, нерідко неправильно визначають наслідки недодержання форми правочину, не розрізняють підстави і наслідки визнання правочинів недійсними, допускають помилки при визначенні обставин, які мають істотне значення, недійсність правочинів пов'язують з мотивами його вчинення тощо.

Одним з найбільш поширених недоліків у справах про визнання правочинів недійсними є прийняття судом до розгляду позовних заяв без зазначення ціни позову залежно від вартості відшукуваного майна або розміру грошових сум, обумовлених правочином. Через це у значній кількості випадків позови оплачуються як судовий збір, а витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи оплачуються за заниженими ставками, що не відповідають реальній ціні позову.

Найскладнішими у таких справах виявилися питання щодо визначення кола учасників судового розгляду. Передусім, йдеться про вирішення судом питань про права і обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі. Так, інколи суди залучали не всіх учасників (сторін) правочину, у справах щодо дійсності заповітів - не з'ясовували коло спадкоємців та, відповідно, не залучали їх до розгляду справи, не досліджували спадкові справи; не залучали органи влади, підприємства та організації, прав яких стосувалися певні справи.

Непоодинокі випадки, коли суди приймали до провадження позовні заяви громадян про визнання правочинів недійсними і розглядали їх по суті без з'ясування того, хто є належним відповідачем у вирішенні такого спору, і без залучення останнього до участі у справі. Крім того, іноді позивачі невірно або взагалі не вказували відповідачів і третіх осіб.

Залежно від виду недійсності правочинів суди встановлювали коло осіб, які мають право на їх оспорювання. Дійсність оспорюваного правочину заперечували сторони правочину та інші юридично заінтересовані особи, визначені у законі (спадкоємці, опікуни, піклувальники, батьки тощо).

Якщо під час судового розгляду встановлено відсутність у позивача права на задоволення позову про визнання оспорюваного правочину недійсним, суд має відмовити в задоволенні позову. Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена тільки особами, визначеними у ЦК й інших законодавчих актах, що встановлюють оспорюваність правочинів - а саме, однією зі сторін, або заінтересованою стороною, тобто права яких вже були порушені на момент звернення до суду.

Вимоги про застосування наслідків нікчемного правочину заявляли будь-які особи, котрі мали матеріальну зацікавленість, майнові права та обов'язки яких порушені вчиненим правочином. Зокрема, такими особами можуть бути як фізичні особи, що мають безпосередній інтерес у результаті розгляду справи, на права й обов'язки яких безпосередньо впливає нікчемний правочин, так і представники, що виступають відповідно до наданих законодавством повноважень на захист державних і суспільних інтересів. Зацікавленість державних органів полягає в захисті державних чи суспільних інтересів або порушеного нікчемним правочином права.

Так, апеляційний суд Закарпатської області 15 березня 2007 р. на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК скасував з переданням справи на новий розгляд рішення Хустського районного суду від 24 жовтня 2006 р., яким було відмовлено в задоволенні позову П. Г. М. до П. Г. І. та З. М. І. про визнання договору частково недійсним. Як було встановлено, стороною договору дарування від 26 грудня 2003 р., крім зазначених у позові відповідачів, є також З. І. І., питання про права і обов'язки якого були вирішені судом без залучення його до участі у справі.

В іншій справі за позовом Г. М. Д. до ТОВ ЗФ "Укрторгбудматеріали" про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна Ужгородський міськрайонний суд задовольнив позов, визнавши дійсним правочин, а також визнав за позивачкою право на нерухоме майно, про належність собі якого стверджувало ТОВ "Максавто". Це підприємство участі у справі не брало, і 11 грудня 2007 р. саме за його скаргою рішення суду було скасоване ухвалою апеляційного суду.

Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального становища нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених правочинів. Нотаріуси, що посвідчували правочини, недійсність яких досліджується у суді, можуть за необхідності залучатись як свідки, як треті особи вони можуть виступати у випадках, коли правовою підставою недійсного правочину позивач зазначає неправомірні дії нотаріуса.

При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі про визнання правочинів недійсними, суди іноді не враховують, що предметом правочину є майно, яке належить кільком особам на праві спільної власності, найчастіше сумісної. У разі відчуження такого майна одним із співвласників на порушення вимог ч. 1 ст. 385 ЦК, ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України та у разі оспорення правочинів, за якими це майно придбано у сумісну власність, суди не залучають до участі у справі інших співвласників, вирішуючи, таким чином, питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі. Унаслідок такого процесуального порушення рішення в апеляційній інстанції скасовуються і справи передаються на новий розгляд на підставі п. 4 ч. 1 ст. 311 ЦПК.

Проте, судам необхідно більш повно з'ясовувати обставини справи, права та обов'язки сторін, перевіряти обґрунтованість їх доводів та заперечень, давати належну правову оцінку зібраним доказам та вирішувати спори відповідно до вимог закону.

При підготовці справи до судового розгляду за позовами про визнання правочину недійсним суди зобов'язані розглянути питання про залучення до процесу, насамперед, сторін правочину. До участі у справі не можуть бути залучені ті сторони правочину, які не мають цивільної дієздатності (ст. 29 ЦПК). При вирішенні справ необхідно вірно визначати склад осіб, які повинні брати участь, і у разі необхідності залучати осіб, що не були зазначені в позовних заявах, як відповідачів та третіх осіб на стороні відповідача. Суди мають більше уваги звертати на процесуальне становище осіб, які повинні брати участь у справі, не допускати участі фактичних відповідачів у процесі як третіх осіб.

Судам необхідно суворо дотримуватися вимог процесуального законодавства на стадії прийняття позовних заяв та підготовки справ до розгляду, перевіряти відповідність заяв вимогам статей 119, 120 ЦПК. Не допускати випадків прийняття заяв без визначення ціни позову, без сплати судового збору та оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Якщо неможливо встановити точну ціну позову в момент прийняття позовної заяви, розмір збору має визначати суддя відповідно до правил ст. 80 ЦПК. Збільшення позовних вимог оформляється в тому ж порядку, що й пред'явлення позову із врученням позовної заяви іншим сторонам. Така заява має сплачуватися збором одночасно із заявою про збільшення позову.

Суди мають розрізняти підстави для визнання правочинів недійсними і підстави для їх розірвання. Визнання правочину недійсним встановлює його недійсність з моменту укладення, що не потребує розірвання, і навпаки - за відсутності підстав для визнання правочину недійсним може порушуватися питання про його розірвання.

Необхідно враховувати, що поворот виконання судового рішення відповідно до ст. 380 ЦПК за умови, що було відмовлено у визнанні недійсним правочину, стосується лише особи, яка брала участь у справі та набула права тільки на підставі судового рішення.

Результати проведеного узагальнення свідчать, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди в цілому вирішують їх правильно. Проте деякі суди не в повному обсязі з'ясовують обставини справи, допускають неправильне або неоднакове застосування вимог чинного законодавства, тому зазначені недоліки необхідно усунути з урахуванням роз'яснень, викладених в узагальненні.