ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

01.06.2013

УЗАГАЛЬНЕННЯ
практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за 2011 - перше півріччя 2012 року

Вступ

У Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) відповідно до Плану основних напрямків діяльності суду на друге півріччя 2012 року вивчено та узагальнено судову практику дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина (в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ у справах проти України за 2011 - перше півріччя 2012 року).

Узагальнення проведено з метою перевірки стану дотримання національного законодавства та європейських стандартів прав людини і основоположних свобод в аспектах: конституційних положень щодо пріоритетності захисту прав людини; статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" щодо застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права; завдань кримінального судочинства та його засад змагальності та диспозитивності; застосування кримінального процесуального закону з урахуванням практики ЄСПЛ; виявлення помилок у застосуванні судами кримінального процесуального закону, пов'язаних із порушенням прав людини; запобігання порушенням прав людини у подальшому, а також необхідності визначення пов'язаних із цією тематикою питань, які потребують роз'яснень або законодавчого вирішення.

У процесі узагальнення розглянуто окремі рішення ЄСПЛ, винесені проти України за період 2011 - 2012 роки, в яких констатовано порушення вимог статей 3, 5, 6 Конвенції щодо нелюдського поводження під час досудового або ж судового слідства, особливо якщо такі порушення могли вплинути на оцінку доказів судом у кримінальній справі; щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність людини; щодо порушення права людини на справедливий суд, особливо у випадку порушення прав людини щодо дотримання розумних строків розгляду кримінальних справ. Окрім цього, під час узагальнення проаналізовано й використано матеріали та узагальнення причин тривалого розгляду справ (понад 1 рік), надані судами областей, стосовно осіб, які тримаються під вартою, Міністерством юстиції України (Мін'юст), Секретаріатом Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.

За результатами діяльності ЄСПЛ у 2012 році Україна посіла четверте місце серед держав - учасниць Конвенції за кількістю поданих скарг до цієї міжнародної судової установи. Згідно з даними, оприлюдненими у щорічному звіті про результати діяльності Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, станом на 31 грудня 2012 року у ЄСПЛ на розгляді перебувало 128100 справ проти держав - учасниць Конвенції, з них проти України - 10450 справ.

У 2012 році серед найбільш поширених проблем, що призвели до порушення Конвенції, були, зокрема: тривале провадження досудового слідства у кримінальних справах та тривалий розгляд справ судами; погане поводження щодо особи, яка перебуває під контролем держави (в місцях досудового тримання під вартою або в місцях виконання покарань); неефективність розслідування кримінальних справ, яке проводилось правоохоронними органами за фактами смерті, зникнення осіб, а також за фактами поганого поводження зі сторони представників державних органів, передусім у місцях досудового тримання осіб під вартою або в місцях виконання покарань; недоліки законодавства та судової практики, які призводять до тримання особи під вартою без належної законної підстави; недоліки судової практики, що призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд; недоліки судової практики, за якою обвинувальні вироки національних судів вирішальною мірою ґрунтуються на визнавальних показаннях, які були надані особою на досудовому слідстві в якості свідка та/або від яких особа на стадії судового слідства відмовляється, небезпідставно стверджуючи про недобровільність їх надання.

Недоліки застосування кримінального процесуального законодавства України щодо порушення прав та основоположних свобод людини за статтями 3, 5, 6 Конвенції призводять також до фінансових втрат Державного бюджету України у зв'язку із виконанням рішень ЄСПЛ щодо відшкодування шкоди, завданої такими діями, в тому числі судів. Наприклад, за даними Секретаріату Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у 2011 та 2012 роках на виконання рішень ЄСПЛ по суті скарг з Державного бюджету України було сплачено 25021734,79 грн. та 39002553,75 грн. відповідно.

У зв'язку із вищенаведеним узагальнення судової практики щодо дотримання судами у кримінальному судочинстві прав людини і громадянина в контексті статей 3, 5, 6 Конвенції та практики ЄСПЛ спрямовано на усунення найбільш поширених проблем, що призвели до порушення вимог Конвенції у кримінальному судочинстві.

1. Організаційно-правові основи механізму захисту прав людини та основоположних свобод на національному та міжнародному рівнях. Конвенція як частина законодавства України

Практика ЄСПЛ, правові основи її застосування у кримінальному судочинстві

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3 Конституції України).

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу, її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй. Конституційний Суд України в рішенні у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо конституційності положень ст. 69 Кримінального кодексу України (КК) (справа про призначення судом більш м'якого покарання) наголосив: "верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільств".

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і застосовуються вони у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Міжнародні договори України, які набрали чинності у встановленому законом порядку та встановлюють інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідних актах законодавства України, мають перевагу над внутрішньодержавними законодавчими актами. Однак у ч. 2 ст. 9 Конституції України встановлено, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Таким чином, з наведеного випливає, що міжнародні договори, які пройшли ратифікацію, за своєю юридичною силою є вищими від національних законів.

Особливе місце серед міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, належить Конвенції, ратифікованій Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції". Із моменту приєднання до Конвенції Україна взяла на себе низку зобов'язань у сфері захисту прав людини. Частиною таких зобов'язань відповідно до статей 32, 46 Конвенції є визнання Україною юрисдикції ЄСПЛ, яка поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї, а також виконання остаточних рішень ЄСПЛ у справах проти України.

Із метою врегулювання відносин, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконувати рішення ЄСПЛ проти України, усунення причини порушення Україною Конвенції, впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини та створення передумов для зменшення числа заяв до ЄСПЛ Верховною Радою України прийнято Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон № 3477-IV), у ст. 17 якого наголошується, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Оскільки за змістом ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а юрисдикція їх поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, ключову роль у забезпеченні ефективного захисту прав і свобод громадян на національному рівні відведено саме судам.

Так, з огляду на викладене можна зробити висновок про те, що суди з метою забезпечення єдності судової практики, зокрема в частині її відповідності міжнародним стандартам, здійснюючи правосуддя, поряд із нормами національного законодавства мають застосовувати і норми Конвенції. Оскільки у Конвенції є низка характерних особливостей, її положення мають загальний характер, а права людини здебільшого констатуються у ній в абстрактній, оціночній формі, правильне розуміння її норм розкривається у рішеннях ЄСПЛ, які містять правові позиції щодо суті положень зазначеного міжнародно-правового акта, а також змісту та обсягу гарантованих ним прав.

Законотворчий процес і практика правозастосування підтверджують, що реалізація принципу верховенства права у цей час має ряд проблем. Насамперед поширеним явищем є нерозуміння самого принципу верховенства права, його ототожнення з принципом верховенства позитивного закону. Як наголошено у п. 25 Висновку № 9 (2006) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування міжнародного та європейського права: "національні суди є відповідальними за застосування європейського права. Від них у багатьох випадках вимагається його пряме застосування. Від них також вимагається тлумачення національного права у відповідності з європейськими стандартами". Відтак для реалізації ефективного захисту гарантованих прав і свобод громадян та уникнення у подальшому порушень Конвенції існують всі підстави для застосування у судовій практиці національних судів (їх рішеннях) правових позицій (практики) ЄСПЛ у контексті законодавства України та Конвенції.

Національні суди все частіше застосовують положення Конвенції та практику ЄСПЛ у кримінальному судочинстві. Позитивним прикладом застосування положень Конвенції та практики ЄСПЛ є, наприклад, ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області за листопад 2011 року, зокрема в ухвалі від 14 листопада 2011 року стосовно засуджених К.В., К.А., згідно з якою вирок змінено, та в ухвалі від 3 листопада 2011 року відносно засуджених Г.В., В.Ю., П.І., К.Р., П.Д., В.Є., Г.Н., Ч.В., щодо яких вирок скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд, суд послався на порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції з посиланням на положення Закону України № 3477-IV, зазначивши, що така позиція ЄСПЛ є обов'язковою для виконання судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій України при розгляді справ. Проте існують непоодинокі випадки неврахування судами першої та апеляційної інстанцій вимог Конвенції та практики ЄСПЛ. Також застосування судами положень Конвенції та/або конкретних правових позицій ЄСПЛ часто має абстрактний характер та не співставляється з відповідними обставинами кримінальної справи та національним законодавством. Також існують непоодинокі випадки порушення судами при розгляді кримінальних справ вимог статей 3, 5, 6 Конвенції, що призводить до подання громадянами України нових заяв до ЄСПЛ.

2. Стаття 3 Конвенції "Право на заборону катувань": загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ

У ст. 3 Конвенції встановлено, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.

За ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

В одному із фундаментальних рішень (рішення у справі "Сельмуні проти Франції") ЄСПЛ визначено, що ст. 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється. У разі подання скарг за цією статтею Конвенції ЄСПЛ повинен провести особливо ретельний аналіз із урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (правова позиція у справі "Матьяр проти Туреччини").

У своїх рішеннях ЄСПЛ зазначає, що ст. 3 Конвенції захищає одну із фундаментальних цінностей демократичного суспільства, згідно з цією статтею забороняється будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження незалежно від обставин справи чи поведінки потерпілого (рішення у справі "Лабіта проти Італії"). Суд також установлює, що розрізнення між поняттями "катування" та "нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження" було введено для того, щоб "позначити особливий рівень жорстокості умисного нелюдського поводження, що призводить до тяжких і жорстоких страждань" (рішення у справі "Ірландія проти Великобританії").

Відповідно до ст. 3 Конвенції поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров'я потерпілої особи (рішення у справі "Валашінас проти Литви"). Суд вважає поводження за "нелюдське", оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку Суду, було "таким, що принижує гідність", якщо воно мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити (рішення у справі "Кудла проти Польщі").

ЄСПЛ є зв'язаним своєю наднаціональною природою та вбачає, що він має бути дуже обережним з перебиранням функцій суду першої інстанції, якщо це неминуче не викликано обставинами справи (правова позиція у справі "МакКерр проти Великобританії"). Проте якщо твердження стосується ст. 3 Конвенції, ЄСПЛ має застосовувати особливу ретельність, навіть якщо певне національне провадження і розслідування вже відбулися (рішення у справі "Рібіч проти Австрії", рішення у справі "Авшар проти Туреччини"). Слід враховувати, що при оцінці доказів ЄСПЛ керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення у справі "Авшар проти Туреччини"). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Одна із основних правових позицій ЄСПЛ полягає у тому, що коли особу взято під варту в поліції здоровою, але на час звільнення з-під варти ця особа має ушкодження, у держави виникає обов'язок забезпечити достовірне пояснення причин таких ушкоджень, а в разі неспроможності зробити це виникає питання про порушення за ст. 3 Конвенції (рішення у справі "Томазі проти Франції").

Також у випадках, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана неналежному поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити як загальний обов'язок держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вимагає, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування, метою якого є виявлення і покарання відповідальних осіб. Якщо б це було не так, загальна правова заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії", рішення у справі "Лабіта проти Італії").

Розслідування за небезпідставним твердженням про неналежне поводження має бути ретельним та ефективним. Це означає, що органи влади мають завжди намагатись встановити події та не покладатися на поспішні або безпідставні висновки для закінчення розслідування чи для обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії"). Вони мають вживати всіх необхідних та доступних заходів, щоб отримати докази відносно подій, в тому числі, inter alia, свідчення очевидців та результати експертиз (рішення у справі "Танрікулу проти Туреччини", рішення у справі "Гюль проти Туреччини").

Судам першої та апеляційної інстанцій необхідно враховувати такі загальні правові позиції ЄСПЛ щодо офіційного тлумачення ст. 3 Конвенції у матеріальному та процесуальному аспектах у кримінальному судочинстві, які обумовлені законодавчим положенням щодо застосування Конвенції та практики ЄСПЛ при розгляді справ у якості джерела права.

2.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 3 Конвенції у 2011 - першому півріччі 2012 року. Застосування незаконних методів дізнання і досудового слідства у контексті ст. 3 Конвенції

Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 - перше півріччя 2012 року в контексті впливу таких порушень на оцінку доказів судами загальної юрисдикції

Порушення ст. 3 Конвенції встановлено в рішеннях ЄСПЛ за 2011 - перше півріччя 2012 року у таких справах проти України: "Григор'єв проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Коробов проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Савін проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року) та інших.

Порушення ст. 3 Конвенції у справі "Григор'єв проти України" в її процесуальному аспекті було визнано у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про жорстоке поводження зі сторони працівників міліції, яка була спричинена неодноразовим закриттям справи органами прокуратури та подальшим скасуванням відповідних постанов судом через недоліки слідства і неврахування наданих вказівок, а також неврахуванням всіх наявних у справі медичних документів.

Стислий огляд обставин справи: 4 березня 2002 року заявника було затримано як підозрюваного у вчиненні низки злочинів. Цього ж дня він підписав відмову від захисника. Заявника було поміщено в Одеський ізолятор тимчасового тримання (ІТТ). З 5 березня до участі у справі було залучено захисника. За результатами медичного огляду та експертизи заявника 04 і 05 березня 2002 року відповідно було встановлено наявність у нього тілесних ушкоджень. За твердженнями заявника, 17 березня 2002 року він знову зазнав жорстокого поводження, зокрема до нього було застосовано електричний струм, після чого він зізнався у вчиненні ще декількох злочинів. 19 березня 2002 року заявник був переведений до Одеського СІЗО, де його було оглянуто лікарем, який встановив на обох щиколотках сліди опіків, які могли бути отримані в результаті ураження електричним струмом.

29 квітня 2002 року прокуратурою Одеської області було порушено кримінальну справу за фактом вчинення працівниками міліції щодо заявника злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК ("Перевищення влади та службових повноважень"). Наявність у заявника тілесних ушкоджень ще двічі підтверджувалась висновками судово-медичних експертиз. Протягом періоду з 16 вересня 2002 року до 12 квітня 2005 року органи прокуратури п'ять разів закривали справу у зв'язку з відсутністю в діях працівників міліції ознак злочину, постанови про що в подальшому скасовувались у зв'язку з недоліками слідства, окрім останньої. Двічі в ході розслідування апеляційний суд Одеської області вказував Генеральній прокуратурі України на необхідність проведення розслідування скарг підсудних про жорстоке поводження (31 березня 2004 року і 11 травня 2005 року). У відповідь на них 2 серпня 2005 року прокуратура Одеської області за дорученням Генеральної прокуратури України поінформувала суд про необґрунтованість таких скарг.

Таким чином, до порушення процесуальних вимог ст. 3 Конвенції призвело неефективне розслідування скарг заявника, які були підтверджені доказами. Практика ЄСПЛ щодо застосування ст. 3 Конвенції вказує на такі обов'язкові умови дотримання конвенційних зобов'язань у цій частині: 1) імперативний обов'язок щодо проведення розслідування скарг осіб у кримінальному судочинстві про жорстоке поводження; 2) обов'язок щодо встановлення усіх фактичних обставин, за яких особа була піддана жорстокому поводженню, з винесенням конкретного рішення за результатами розгляду відповідних скарг.

Неефективне розслідування скарг судами гр. Григор'єва призвело до порушення ст. 3 Конвенції в її матеріальному аспекті з огляду на те, що у кримінальній справі було підтверджено наявність у гр. Григор'єва тілесних ушкоджень, які свідчили про побиття та застосування до нього електричного струму, та що державою Україна не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав гр. Григор'єв, було катуванням.

Як стверджував гр. Григор'єв, 1 - 4 березня 2002 року у Київському РУ ГУМВС України в м. Одесі він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції: Д., заступника начальника Департаменту карного розшуку МВС України, та Є., начальника Головного управління карного розшуку МВС України, з метою отримання зізнань у вчиненні злочинів. Таку скаргу не було розслідувано ефективно в органах прокуратури Одеської області навіть з огляду на те, що гр. Григор'єв надав органам досудового слідства зізнавальні показання в результаті застосування до нього фізичного впливу.

Зізнавальні показання гр. Григор'єва, отримані внаслідок жорстокого поводження, не було оцінено апеляційним судом Одеської області, що діяв як суд першої інстанції, на предмет їх законності та за відсутності ефективного розслідування скарг апеляційний суд Одеської області не здійснив всебічне, повне і об'єктивне дослідження обставин справи. Також судом не враховано порушення принципу кримінально-процесуального законодавства, згідно з яким забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р.).

Таким чином, фактичні дані, на підставі яких суд встановив наявність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, встановлені також і показаннями обвинуваченого, отриманими із застосуванням катування. 10 травня 2005 року апеляційний суд Одеської області, діючи як суд першої інстанції, визнав гр. Григор'єва винним у вчиненні низки злочинів. 4 вересня 2007 року Верховний Суд України ухвалив остаточне рішення у справі, залишивши рішення суду першої інстанції без змін.

Важливе значення має дотримання вимог ст. 3 Конвенції у позитивному аспекті, що встановлює обов'язок забезпечувати ефективне розслідування жорстокого поводження в органах влади під час тимчасового позбавлення волі. Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Клішин проти України" у її матеріальному аспекті було встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено наявність у заявника тілесних ушкоджень після звільнення, яких не було до його затримання, та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. За фактичними обставинами справи 22 листопада 2003 року після бійки гр. Клішина було затримано працівниками Конотопської окремої роти ДПС УДАІ УМВС України в Сумській області та, за твердженнями гр. Клішина, побито. Як стверджував гр. Клішин, у Конотопському МРВ УМВС України в Сумській області його катували з метою отримання визнавальних показань. Клішина було звільнено 23 листопада 2003 року. 24 листопада 2003 року гр. Клішин звернувся за медичною допомогою, йому було діагностовано струс мозку та травми голови. Крім того, висновками судово-медичних експертиз, проведених у листопаді - грудні 2003 року та грудні 2005 року, було підтверджено наявність у гр. Клішина певних ушкоджень, які могли бути завдані 22 листопада 2003 року за обставин, про які стверджував гр. Клішин.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у її процесуальному аспекті у справі "Клішин проти України" визнано ЄСПЛ у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження з огляду на те, що воно характеризувалось численними недоліками, визнаними національними органами, та не призвело до встановлення причин виникнення у заявника тілесних ушкоджень, зокрема за скаргами заявника про погане поводження прокуратура м. Конотопа п'ять разів відмовляла в порушенні кримінальної справи, відповідні постанови про що у подальшому були скасовані або прокуратурою Сумської області, або Конотопським міськрайонним судом Сумської області, окрім постанови від 23 грудня 2005 року, яка не була оскаржена.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Коробов проти України" у її матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його тримання під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер ушкоджень, отриманих заявником, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник, є катуванням.

Згідно з твердженнями гр. Коробова під час тримання під вартою працівники міліції катували його із застосуванням електроструму. Медичний огляд 19 квітня 2000 року та висновки судово-медичних експертиз від 5 травня 2000 року і 12 липня 2002 року підтвердили наявність у нього тілесних ушкоджень, зокрема синців та ушкодження нирок. Прокуратура Донецької області та прокуратура м. Маріуполя неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи за скаргами гр. Коробова на погане поводження, а після порушення відповідної кримінальної справи закривали її у зв'язку з відсутністю складу злочину. Відповідні постанови в подальшому скасовувались судами, окрім постанови прокуратури м. Маріуполя про закриття кримінальної справи від 9 квітня 2007 року, скарга на яку була залишена без задоволення судами трьох інстанцій.

Вищезазначене розслідування за скаргами гр. Коробова про погане поводження було визнано ЄСПЛ неефективним у зв'язку з його надмірною тривалістю (майже 8 років), неодноразовим поверненням справи на додаткову перевірку та нездійсненням важливих слідчих дій на ранньому етапі розслідування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Ошурко проти України" у процесуальному аспекті встановлено у зв'язку з неефективністю розслідування щодо працівників ІТТ С. та П., оскільки воно було розпочато тільки через чотири роки і вісім місяців після події, а обвинувачених було віддано до суду через п'ять років та п'ять місяців, що мало наслідком звільнення їх від покарання у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності; а також у зв'язку з відсутністю будь-якого розслідування щодо працівників ІТТ Ів. та Х. До порушення призвели такі фактичні обставини: у ніч з 12 на 13 квітня 2003 року гр. Ошурко було побито його співкамерниками у ІТТ Красноармійського МРВ ГУМВС Донецької області, внаслідок чого він отримав тілесні ушкодження. На заклики заявника про допомогу працівники ІТТ С. та П. не відреагували. 13 та 14 квітня 2003 року під час чергування Ів. та Х. були проведені медичні обстеження заявника, за результатами яких лікарі рекомендували його госпіталізацію. Проте гр. Ошурко було повернуто до камери ІТТ, де тримались ті ж співкамерники.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" у матеріальному аспекті встановлено з огляду на те, що у справі було підтверджено отримання заявником тілесних ушкоджень під час його перебування під вартою та що державою-відповідачем не було надано обґрунтованих пояснень щодо їх походження. З огляду на характер заходів фізичного впливу, про які стверджував заявник і застосування яких не було спростовано державними органами в ході розслідування відповідної скарги, і враховуючи також узгодженість та детальність пояснень заявника як щодо оскаржуваних заходів, так і щодо психологічного тиску, ЄСПЛ дійшов висновку, що поводження, якого зазнав заявник з боку працівників міліції, прирівнюється до катування.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" у процесуальному аспекті встановлено у зв'язку з неефективністю розслідування за скаргами заявника про погане поводження, зокрема, оскільки основною підставою для висновку щодо необґрунтованості скарги було невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказував заявник. Крім того, ЄСПЛ визнав, що практика суду відмовляти у розгляді скарги про погане поводження з посиланням на те, що така скарга має розглядатись в ході розгляду судом справи за обвинуваченням заявника, є неналежною.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у справі "Савін проти України" встановлено у її матеріальному аспекті, а саме застосування до заявника катування, встановлено з огляду на висновки національних судів (Орджонікідзевський районний суд м. Харкова), які визнали застосування до заявника засобів фізичного впливу, тяжкість отриманих ушкоджень та їхній вплив на стан здоров'я заявника, який частково втратив працездатність, а також у зв'язку з тим, що таке катування було умисним, адже його застосування мало на меті отримання визнавальних показань.

Порушення вимог ст. 3 Конвенції у цій справі у її процесуальному аспекті констатовано ЄСПЛ з огляду на неодноразове скасування постанов про відмову в порушенні кримінальної справи через незабезпечення усунення недоліків слідства, про які зазначали прокуратури вищого рівня, та те, що у кінцевому результаті після 10 років розслідування К. (обвинувачений заявником у катуванні) був звільнений від кримінальної відповідальності та покарання і, більш того, продовжував працювати в правоохоронних органах, отримуючи підвищення по службі.

Окремо слід виділити рішення ЄСПЛ у справі "Харченко проти України", в якому порушення вимог ст. 3 Конвенції встановлено у зв'язку з неналежними матеріально-побутовими умовами тримання осіб під вартою через те, що камери, в яких заявник тримався в Київському СІЗО, були переповненими та не мали належної вентиляційної системи. Такого виду порушення є системними, проте порушення вимог ст. 3 Конвенції у таких випадках не має прямого відношення до впливу на процес збирання або ж перевірки доказів у кримінальному судочинстві.

Практика застосування судами України при проведенні апеляційного розгляду у кримінальних справах ст. 3 Конвенції під час вирішенні питань, пов'язаних із незаконними методами дізнання і досудового слідства

Щодо порушення вимог ст. 3 Конвенції у зв'язку з поганим, нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням з особами, які тримаються в установах досудового ув'язнення, та їх катуванням з боку представників держави та відсутністю ефективного розслідування за скаргами на таке поводження.

Зазначене порушення було констатовано ЄСПЛ у рішеннях по справах: "Григор'єв проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Коробов проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Савін проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року).

Суди першої та апеляційної інстанцій в цілому правильно застосовують кримінально-процесуальне законодавство України з врахуванням абсолютної заборони катувань, що закріплено як в ст. 3 Конвенції, так і у відповідних правових позиціях ЄСПЛ.

Проте основними причинами прийняття ЄСПЛ рішень, у яких констатується порушення ст. 3 Конвенції, є: відсутність правдоподібного та достовірного пояснення державних органів щодо причин виникнення у заявників чи їх близьких родичів тілесних ушкоджень під час їх перебування під вартою; відсутність ефективного розслідування скарг заявників чи їх близьких родичів на погане, нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження та катування з боку представників держави; незабезпечення збалансованості сили, застосованої до заявників працівниками міліції під час подолання їх непокори в контексті обставин події.

Правові підстави для дотримання права на абсолютну заборону катувань у кримінально-процесуальному законодавстві визначено в загальному у ст. 22 КПК 1960 р. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. "забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів". Також за ст. 368 КПК 1960 р. однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.

Як встановлено положеннями п. 1 ч. 1 ст. 366 КПК 1960 р., за результатами розгляду справи в апеляційному суді на рішення, зазначені у ч. 1 ст. 347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК 1960 р.).

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.

Таким чином, кримінально-процесуальним законодавством докладно врегульовано порядок перевірки заяв обвинувачених (підсудних) під час судового розгляду про погане поводження.

Мають місце випадки, коли при розгляді справи в судовому засіданні підсудні та їх захисники заявляли про незаконні методи слідства, в зв'язку з чим суди направляли постанови прокурорам про перевірку даних заяв відповідно до ст. 97 КПК 1960 р. Але перевірка по заявам про скоєння злочину органом досудового слідства при розслідуванні кримінальних справ прокурорами проводилася формально, не перевірялися всі доводи підсудних, останні не опитувалися, а також в матеріалах таких справ були відсутні пояснення осіб, на яких вказували підсудні.

Як свідчить практика, непоодинокими були випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання і досудового слідства.

Суди першої та апеляційної інстанцій зобов'язані ефективно реагувати на заяви про застосування незаконних методів дізнання та досудового слідства.

Так, ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2011 року було скасовано вирок Новомосковського районного суду від 14 грудня 2010 року, оскільки при розгляді справи в суді першої інстанції Б.Р., який обвинувачувався за ч. 2 ст. 307 КК, заявив, що під час розслідування кримінальної справи до нього було застосоване фізичне насилля з боку співробітників відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків та слідчих, внаслідок чого він і визнав свою вину в злочинах, які не скоював. Б.Р. просив порушити кримінальну справу щодо цих осіб за фактом нанесення йому тілесних ушкоджень і фальсифікації кримінальної справи. В той самий день суд виніс постанову, якою постановив направити заяву Б.Р. про вчинений злочин Новомосковському прокурору для вирішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р. Але ця постанова суду залишилась фактично не виконаною, оскільки постановою прокурора від 17 червня 2010 року не було прийнято рішення по заяві підсудного, у зв'язку з чим апеляційний суд скасував вирок суду, а справу направив для проведення додаткового розслідування, оскільки допущена неповнота досудового слідства не могла бути усунена при розгляді справи в суді.

Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 16 червня 2011 року стосовно П.Л., Х.А. і С.Я., засуджених за ч. 4 ст. 187; пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК, і повертаючи справу прокурору для додаткового розслідування, колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 23 вересня 2011 року зазначила, що раніше касаційний суд, скасовуючи вирок, у своїй ухвалі вказував, що органами прокуратури належним чином не перевірені доводи засуджених про застосування до них незаконних методів ведення слідства, дав критичну оцінку постановам про відмову у порушенні кримінальної справи від 12 вересня 2009 року і 12 жовтня 2009 року, якими слідчими прокуратури відмовлено у порушенні кримінальних справ за скаргами П.Л. і С.Я. про застосування до них незаконних методів ведення слідства.

Не приймаючи до уваги вказівку суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції знову послався на ці постанови як джерела доказів, при цьому судом не досліджувались матеріали про відмову в порушенні кримінальних справ, в тому числі і матеріали, зібрані органами досудового слідства відповідно до ст. 315-1 КПК 1960 р.

Також, наприклад, ухвалою колегії суддів апеляційного суду Кіровоградської області від 27 липня 2010 року розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Г.В., якого вироком Кіровського районного суду м. Кіровограда від 25 лютого 2009 року засуджено за ч. 2 ст. 185, ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 70, ст. 71 КК на 4 роки 3 місяці позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Г.В. зазначав, що до нього співробітниками міліції К.С. та Б.С. застосовувались незаконні методи дізнання і досудового слідства, що вбачалось із матеріалів кримінальної справи, які було досліджено апеляційним судом. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу направлено прокурору на додаткове розслідування. Як одну із підстав для такого рішення колегією суддів визначено порушення права на захист та необхідність прокурору перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього незаконних методів дізнання і досудового слідства.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 3 березня 2011 року скасовано вирок Ленінського районного суду м. Вінниці від 16 вересня 2010 року стосовно К.С., а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування, так як органами досудового слідства залишились нез'ясованими обставини, за яких засудженим писались явки з повинною та проводилось відтворення обстановки та обставин подій, хоча саме з цих підстав справа направлялась на додаткове розслідування, так само поза увагою слідства та суду залишились пояснення засудженого про застосування до нього недозволених методів слідства, тому вирок суду першої інстанції було скасовано, а справу направлено для організації проведення додаткового розслідування.

Прикладом дотримання вимог ст. 3 Конвенції є ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду м. Києва від 7 листопада 2011 року. Так, заслухавши учасників процесу, провівши судове слідство та судові дебати, заслухавши останнє слово засудженого, розглянувши матеріали справи та доводи апеляції, судова колегія вирішила, що апеляції учасників процесу підлягають частковому задоволенню, а вирок та постанова суду - скасуванню з направленням справи прокурору на додаткове розслідування, мотивуючи своє рішення наступним: ні органи досудового слідства, ні суд першої інстанції не виконали вимог закону щодо встановлення мотивів вчинених злочинів, які інкримінувалися засудженому Л.С., обмежившись лише загальними фразами в пред'явленому йому обвинуваченні і вироку суду: "діючи з корисливих спонукань та іншої особистої зацікавленості", не вказавши при цьому, в чому ж конкретно полягають корисливі спонукання та інша особиста зацікавленість засудженого, чим порушили вимоги ст. 132 КПК 1960 р. про необхідність пред'явлення обвинуваченому конкретного обвинувачення та порушили його право на захист, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 142 КПК 1960 р., згідно з яким обвинувачений мав знати, в чому його обвинувачують, і захищатись від пред'явленого обвинувачення.

Визнаючи винність Л.С. у вчиненні інкримінованих йому злочинів, суд першої інстанції послався на його явку з повинною, а також показання, надані під час досудового слідства та підтвердження їх при відтворенні обстановки і обставин події. Однак, як зазначено в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 11 лютого 2005 року № 2 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування", визнання вини обвинуваченим чи засудженим у вчиненні злочину має бути всебічно перевірено та підтверджено іншими доказами по справі. В судових засіданнях засуджений Л.С. вину у вчиненні злочинів не визнав та відмовився від даних ним на досудовому слідстві показань, пояснивши тим, що явку з повинною та показання на досудовому слідстві дав під тиском працівників міліції, який чинився на нього як особисто, так і на членів його сім'ї. За словами Л.С., він був безпідставно затриманий за нібито вчинення непокори працівникам міліції та заарештований, а тиск на членів його сім'ї здійснювався як безпосередньо, так і через нього. Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду м. Києва правильно зазначила, що наявність вказаних показань засудженого вимагало надання обґрунтованої їм оцінки як на досудовому слідстві, так і в суді, з переконливим зазначенням, чому приймаються одні докази та відхиляються інші.

Колегія суддів апеляційного суду наголосила на тому, що суд першої інстанції під час ухвалення своїх рішень не звернув уваги на вимоги статей 28, 62 Конституції України, ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. та статей 3, 13 Конвенції, які передбачають, що обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; кожен, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Розглядаючи заяви Л.С. щодо застосування стосовно нього незаконних методів слідства, які фактично є заявами про вчинення злочину, суд в порушення вимог ст. 97 КПК 1960 р. не направив ці заяви для розгляду компетентному органу, прокуратурі для проведення належної перевірки і прийняття рішення у відповідності з законом, а вдався до самостійної їх перевірки, допитавши лише працівників міліції, і прийняв рішення про необґрунтованість заяв засудженого, що не належить до компетенції суду та не може бути визнано достатнім та ефективним правовим засобом захисту прав засудженого.

Також колегія суддів зазначила, що за правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною в його Рішенні від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011 (справа за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України), положення першого речення частини третьої статті 62 Конституції "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Наприклад, 22 грудня 2011 року колегією суддів судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим було розглянуто у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляцією засудженого Г.С. на вирок Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від 5 жовтня 2011 року. В апеляції та доповненнях до неї засудженим Г.С. було порушено питання про скасування вироку щодо нього та направлення кримінальної справи на додаткове розслідування у зв'язку з відсутністю перевірки доводів обвинуваченого щодо застосування до нього незаконних методів досудового слідства, а також порушення його права на захист.

При перевірці доводів засудженого Г.С. було встановлено, що в день затримання, 22 червня 2011 року, його не було допитано як підозрюваного у зв'язку з вимогою мати побачення із захисником, про що свідчать витребувані у засідання матеріали пояснення слідчого Х.Д. Підтвердилися записами журналу реєстрації виводу затриманих та взятих під варту осіб з камер ІТТ Сакського М.О. і твердження засудженого про те, що 23 червня 2011 року з ним проводилися слідчі дії слідчим Х.Д. за участю адвоката Д., при цьому в матеріалах справи відсутня постанова про допуск як захисника зазначеного адвоката. Водночас міститься відмова засудженого від захисника, яка за викладених обставин не розцінена судом як добровільна.

Як встановлено апеляційним судом, в матеріалах справи міститься постанова про призначення Г.С. як захисника адвоката Ж.Д. Однак аркуш, на якому міститься зазначений документ, у матеріалах справи не пронумерований. Окрім того, судом було встановлено, що призначений адвокат захист фактично не здійснював. А клопотання Г.С. про допуск як захисника його матері слідчим відхилено.

У зв'язку з наведеним судова палата у кримінальних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим дійшла висновку про те, що судом першої інстанції не було перевірено доводи засудженого щодо порушення його прав органами досудового слідства, незважаючи на те що він неодноразово заявляв про це у судових засіданнях.

Прикладом застосування у кримінальному судочинстві правових позицій ЄСПЛ є ухвала колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 21 листопада 2011 року, якою задоволено частково апеляцію засудженого І.С., вирок Хмельницького міськрайонного суду від 28 липня 2011 року стосовно нього скасовано, а справу повернуто прокурору Хмельницької області на додаткове розслідування.

Ухвалюючи рішення, колегія суддів вказала на те, що органами досудового слідства та судом було порушено статті 3, 6 Конвенції, при цьому судом застосовано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішеннях у справах "Яременко проти України" (п. 57 рішення від 12 червня 2008 року), "Вергельський проти України" (п. 97 рішення від 12 березня 2009 року), "Олексій Михайлович Захарків проти України" (рішення від 24 червня 2010 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення від 21 квітня 2011 року), за якими "у випадку, коли особа висуває небезпідставну скаргу щодо поганого поводження з боку суб'єктів владних повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити у світлі загального обов'язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вимагає за своїм змістом, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування. Розслідування за скаргами заявника про погане поводження є неефективним у зв'язку зі значною затримкою при порушенні кримінальної справи, нехтуванням твердження заявника щодо незабезпечення безсторонності розгляду його скарг внаслідок їх розгляду прокуратурою тієї області, де працювали відповідні працівники міліції, що основною підставою для висновку щодо необґрунтованості скарги є невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказує заявник".

В суді першої інстанції, не визнаючи своєї вини у вчиненні інкримінованих злочинів, І.С. стверджував, що, маючи вади психічного стану, на досудовому слідстві зізнавальні показання давав внаслідок незаконних дій працівників міліції, які за визнання кожного з інкримінованих злочинів давали йому по п'ятдесят гривень, а деколи горілку та продукти харчування. Давали це все також перед тим, як провести вилучення бойових припасів, наркотичних засобів, прекурсору та викраденого майна, які самі ж і підкинули. А вже у кімнаті міліції, що знаходиться на залізничній станції Хмельницький, вищезазначені предмети працівники міліції вилучали за участю понятих. Зазначені обставини І.С. підтвердив і в апеляційному суді.

На спростування таких тверджень суд у вироку послався на висновок службового розслідування від 24 травня 2011 року та постанову старшого помічника прокурора м. Хмельницького від 20 травня 2005 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції Я.В. та Б.В. за відсутності у їх діях складу злочинів, передбачених статтями 364, 365, 373 КК. Суд не звернув уваги на те, що проведені перевірки заяв І.С. у контексті рішень ЄСПЛ не були ефективними, оскільки проводились безпосередніми керівниками працівників міліції, а стосовно старшого помічника прокурора, який проводив перевірку заяви І.С. в частині незаконних дій працівників міліції, проводилася перевірка щодо вилучення у нього наркотичного засобу та прекурсору першим заступником прокурора м. Хмельницького, який і затверджував обвинувальний висновок у справі за обвинуваченням І.С. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 309, ч. 2 ст. 311 КК. Окрім того, доручивши постановою від 11 травня 2011 року Хмельницькому транспортному прокурору провести перевірку заяви І.С. щодо застосування до нього працівниками міліції ЛВ на станції Хмельницький незаконних методів дізнання щодо інших інкримінованих епізодів злочинної діяльності, поза увагою суду залишилась та обставина, що цим прокурором така перевірка здійснена не була, процесуальне рішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р. не прийнято, а основною і єдиною підставою висновків службового розслідування та постанови про відмову в порушенні кримінальної справи щодо необґрунтованості скарг І.С. стало невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких він вказував. Самі матеріали таких перевірок предметом судового дослідження не були.

Посилаючись у вироку як на докази винуватості І.С. у вчиненні злочинів на протоколи огляду, під час яких і були вилучені інкриміновані йому наркотичний засіб, прекурсор, набої до вогнепальної зброї, чуже майно, поза увагою суду залишились ті обставини, що фактично в цих випадках мало місце не проведення його огляду, а короткочасне затримання та обшук, підстави та порядок проведення яких виписані у Положенні про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, статтях 106, 177, 184 КПК 1960 р., які суттєво відрізняються від виписаних у статтях 190, 191 КПК 1960 р. підстав та порядку проведення огляду і які в даному випадку дотримані не були, оскільки:

- у порушення вимог ч. 3 ст. 106 КПК 1960 р., ч. 1 ст. 3, ст. 4 Положення про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, протоколи затримання по жодному із інкримінованих І.С. епізодів злочинної діяльності не складалися і прокурору не направлялися;
- у порушення вимог статей 177, 178, 184 КПК 1960 р. такі процесуальні дії, як обшук І.С. (крім епізоду з незаконним обігом наркотичного засобу та прекурсору), виїмка у нього предметів, проведені поза місцями його затримання, не слідчим, а працівниками органу дізнання. Поняті для таких слідчих дій були запрошені вже тоді, коли І.С. з місця затримання було доставлено у кімнату міліції на станції Хмельницький, де ці слідчі дії і проводились.

Посилаючись у вироку як на доказ винуватості І.С. у вчиненні злочинів, передбачених частинами 2, 3 ст. 185 КК, на дані протоколу відтворення обстановки та обставин подій за участю обвинуваченого, поза увагою суду залишилась та обставина, що така слідча дія була проведена без захисника, хоча у слідства були дані про те, що І.С. перебуває на обліку у психіатричній лікарні з діагнозом легка розумова відсталість і що до проведення такого відтворення ще 30 червня 2010 року слідчим СВ ЛВ на станції Хмельницький було призначено судово-психіатричну експертизу, згідно з висновком якої обвинувачений дійсно виявляв та виявляє аномалію розвитку у вигляді легкої розумової відсталості.

Засуджуючи І.С. за викрадення належних вагонній дільниці станції Хмельницький двох гальмівних колодок типу "С" вартістю 182 грн., суд послався на висновок експерта від 23 червня 2010 року № 516, який зроблено на припущеннях останнього, без урахування як зносу цих колодок, так і визначення можливості їх подальшої експлуатації, фактично на підставі довідки вагонної дільниці станції Хмельницький про вартість цих колодок без урахування податку на додану вартість, а відтак не відповідав вимогам статей 1, 3, 12 Закону України "Про судову експертизу".

Узагальнення практики судів апеляційної інстанції щодо скасування вироку суду першої інстанції та направлення справи прокурору на додаткове розслідування встановлює типові випадки порушення вимог ст. 3 Конвенції в частині відсутності належної реакції суду першої інстанції на заяви обвинувачених щодо застосування щодо них незаконних методів дізнання та досудового слідства. При цьому суди апеляційної інстанції дотримуються вимог ст. 3 Конвенції та у багатьох випадках застосовують відповідні положення в обґрунтування прийнятих рішень.

Як встановлено у рішеннях ЄСПЛ проти України, однією із підстав порушення вимог ст. 3 Конвенції у 2011 - першому півріччі 2012 року були випадки неефективного розслідування заяв обвинувачених щодо застосування до них незаконних методів дізнання та досудового слідства. За загальним правилом розслідування за такими заявами є неефективним у випадку, якщо його проведення не призвело до встановлення причин виникнення у заявника тілесних ушкоджень, зокрема за скаргами заявника про погане поводження.

Як свідчить практика, непоодинокими є випадки відсутності реагування судів першої інстанції на повідомлення обвинувачених про застосування до них незаконних методів проведення дізнання і досудового слідства.

Прикладом ігнорування працівниками міліції положень ст. 3 Конвенції є кримінальна справа щодо Ш., Є., М., які, будучи співробітниками Чернігівського РВ УМВС України в Чернігівській області, при виконанні перевірки повідомлення про викрадення шиферу в одному із населених пунктів Чернігівського району 25 вересня 2009 року при опитуванні Б., який, на їх думку, був причетний до вчинення крадіжки шиферу, вивезли останнього в ліс, де завели руки за спину та надягли на руки спецзасіб - металеві кайданки, хоча достовірно знали, що станом на 25 вересня 2009 року кримінальна справа стосовно Б. порушена не була, статусу підозрюваного він не мав, в розшук не оголошувався, від органів досудового слідства та дізнання не переховувався. Примушуючи Б. зізнатись у вчиненні крадіжки, Ш., Є. та М., діючи в змові між собою, почали катувати Б., підвісивши його до гілки дерева, чим завдали йому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості. Катування Б. було припинено тільки тоді, коли останній погодився зізнатися у вчиненні крадіжки шиферу.

Вироком апеляційного суду Чернігівської області від 7 лютого 2011 року Є., Ш. та М. були визнані винними у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 127 КК, та за сукупністю злочинів їм призначено покарання у вигляді позбавлення волі від 2 до 4 років з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах та з позбавленням Є. та Ш. спеціальних звань.

В окремих випадках суди реагували на порушення вимог ст. 3 Конвенції шляхом винесення окремих ухвал. Так, ухвалою колегії суддів судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Волинської області від 11 жовтня 2011 року було відмовлено у задоволенні апеляції заступника Володимир-Волинського прокурора Х.В., який не погоджувався з виправданням гр. Х.Р. за недоведеністю вчинення ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК.

Як встановлено колегією суддів, для отримання визнавальних показань обвинувачений з вигаданого приводу - вчинення опору працівникам міліції - був затриманий і згідно з постановою судді Володимир-Волинського міського суду від 10 лютого 2011 року притягнений до адміністративної відповідальності за ст. 185 КУпАП та підданий арешту на 5 діб.

Під час його відбуття, ніби для виконання господарських робіт, Х.Р. виводився з ІТТ. У цей час із ним проводились слідчі дії: допити, відтворення обстановки і обставин вчинення злочину, відбиралась явка з повинною, і все це проводилося із застосуванням тортур та нанесенням тілесних ушкоджень. Від наданих під їх впливом показань Х.Р. після пред'явлення йому обвинувачення відмовився. Незважаючи на те, що інших, крім здобутих з порушенням вимог закону, доказів його винуватості у вищевказаному злочині не зібрано, Х.Р. було пред'явлено це обвинувачення.

Після виходу з ІТТ Х.Р. звертався до прокурора зі скаргою про застосування до нього недозволених методів допиту в ході слідства, просив дати направлення на судмедекспертизу для підтвердження цього. Однак прокурор проігнорував скаргу, відмовив Х.Р. у його проханні, кримінальну справу проти осіб, які застосовували незаконні методи допиту, не порушив. Навіть не виніс відповідної постанови з цього приводу. Гр. Х.Р. було пред'явлено обвинувачення в повному обсязі.

Розглядаючи дану справу, апеляційний суд зазначив, що, незважаючи на те що судом встановлено факт зібрання в ході досудового слідства доказів винуватості Х.Р. з порушенням вимог ст. 3, п. 1 ст. 5, пунктів 1, 3 ст. 6 Конвенції та ст. 63 Конституції України, помічник прокурора підтримав це обвинувачення, обґрунтовуючи його тими ж доказами. Більш того, послався на них і в своїй апеляції, вимагаючи скасувати вирок в частині виправдання Х.Р. за даним епізодом.

Апеляційний суд в окремій ухвалі ухвалив довести до відома прокурора Волинської області про порушення прав і свобод громадян, застосування катувань і тортур з метою отримання визнавальних показань у нерозкритих злочинах, допущених в ході досудового слідства у зазначеній справі, ігнорування цього прокурором при здійсненні прокурорського нагляду за законністю слідства, встановив факт поганої підготовки помічника прокурора до участі в судовому розгляді справи, його явно обвинувальний ухил, відсутність намагання встановити істину у справі, низький фаховий рівень зазначених працівників прокуратури та одночасно вказав на необхідність відповідного реагування та повідомлення про результати апеляційного суду Волинської області у місячний строк.

Випадки повернення справи судами апеляційної інстанції на новий судовий розгляд

Як встановлено у п. 1 ч. 1 ст. 366 КПК 1960 р., за результатами розгляду справи в апеляційному суді на рішення, зазначені у ч. 1 ст. 347 КПК 1960 р., апеляційний суд виносить ухвалу про скасування вироку чи постанови і повернення справи прокуророві на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд в суд першої інстанції. Якщо при апеляційному розгляді справи буде встановлено таку однобічність або неповноту дізнання чи досудового слідства, які не можуть бути усунені в судовому засіданні, апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на додаткове розслідування (п. 4 ч. 1 ст. 374 КПК 1960 р.).

Апеляційний суд скасовує вирок (постанову) і повертає справу на новий судовий розгляд в суд першої інстанції, якщо при розгляді справи в суді першої інстанції були допущені такі істотні порушення кримінально-процесуального закону, які виключали можливість постановлення вироку чи постанови.

Суди апеляційної інстанції у 2011, 2012 роках при скасуванні вироку та поверненні кримінальної справи на новий розгляд в цілому дотримувалися вимог ст. 3 Конвенції та практики ЄСПЛ, прямо застосовували відповідні джерела права при обґрунтуванні прийнятих рішень.

Так, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Полтавської області, переглядаючи справу стосовно Ч.М. та О.О., які за вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області були засуджені до відбування покарання за вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 194, ч. 1 ст. 185 та ч. 2 ст. 187 КК, у своїй ухвалі від 13 жовтня 2011 року зазначила як одну із причин порушення вимог КПК 1960 р. неналежну перевірку судом заяв підсудних про застосування до них недозволених методів слідства та повернула справу на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі.

Як зазначено в ухвалі апеляційного суду, місцевим судом не перевірено з достатньою повнотою твердження підсудних, в яких вони заперечують свою причетність до злочинів та вказують про застосування до них недозволених методів слідства. Зокрема, застосування насильства та інших незаконних дій в ході досудового слідства, які суд намагався перевірити. Однак у справі не міститься даних про повну перевірку скарг заявників, не витребувано та не досліджено певних доказів із цього приводу, відсутнє окреме процесуальне рішення за результатами їх перевірки.

Крім того, в ухвалі зазначено, що непроведення розслідування з боку прокуратури задля встановлення дійсних обставин, за яких були надані визнавальні показання Ч.М. та О.О., суперечить статтям 3, 13 Конвенції.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Полтавської області, скасовуючи постанову Київського районного суду м. Полтави від 21 вересня 2011 року про залишення без задоволення скарги Ш.Є. щодо порушення кримінальної справи стосовно співробітників Київського РВ ПМУ УМВС України та повертаючи справу на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі, зазначила наступне.

Відповідно до вимог ст. 97 КПК 1960 р., коли необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин до порушення справи, така перевірка здійснюється прокурором, слідчим або органом дізнання в строк не більше десяти днів шляхом відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб або витребування необхідних документів. Також в ухвалі апеляційного суду міститься посилання на правову позицію ЄСПЛ у справі "Душка проти України" щодо того, що "неефективним розслідуванням скарги заявника на погане поводження під час перебування в руках міліції порушується ст. 3 Конвенції". Ухвалюючи своє рішення, апеляційний суд звернув увагу, що суд першої інстанції не перевірив дотримання органом дізнання вимог ст. 99 КПК 1960 р. і передчасно дійшов висновку про те, що ним вжито всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин, викладених у заяві Ш.Є., оскільки перевірка за його заявою проведена формально, однобічно та фактично обмежена відібранням пояснень слідчих райвідділу міліції. При проведенні перевірки не опитано самого заявника, не перевірено всіх обставин, зазначених в його заяві.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 9 березня 2011 року скасовано вирок Могилів-Подільського міськрайонного суду від 9 грудня 2010 року стосовно К.О., а справу направлено на новий судовий розгляд у зв'язку із тим, що суд першої інстанції залишив поза увагою заяву підсудного щодо застосування до нього незаконних методів дізнання та досудового слідства та не дав доручення прокурору для прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК 1960 р.

Ухвалою колегії суддів апеляційного суду Кіровоградської області від 27 квітня 2010 року розглянуто в апеляційному порядку кримінальну справу стосовно Н.Р., якого згідно з вироком Голованівського районного суду Кіровоградської області від 25 січня 2010 року засуджено за ч. 3 ст. 187 КК на 10 років позбавлення волі. В апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду засуджений Н.Р. зазначав, що до нього співробітниками міліції застосовувались незаконні методи дізнання і досудового слідства, що судом першої інстанції залишено поза увагою та не перевірено. Зважаючи на наявність істотних порушень кримінально-процесуального закону, колегією суддів вирок було скасовано, а кримінальну справу повернуто на новий судовий розгляд. Однією із підстав для такого рішення суду апеляційної інстанції визнано порушення права на захист, зокрема необхідно було перевірити доводи обвинуваченого про застосування до нього незаконних методів дізнання і досудового слідства.

Скасовуючи вирок Попаснянского районного суду від 19 січня 2011 року стосовно К.О. і К.О.П. і повертаючи справу на новий судовий розгляд, колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Луганської області в ухвалі від 8 квітня 2011 року зазначила, що суд першої інстанції не дав належної оцінки свідченням К.О. на досудовому слідстві, не прийнявши їх до уваги, тоді як його свідчення відрізнялися за змістом, а також не повністю було перевірено доводи К.О. і К.О.П. про застосування до них незаконних методів досудового слідства і тих фактів, про які вони давали свідчення в процесі судового розгляду справи. Суд першої інстанції обмежився оголошенням матеріалів про відмову в порушенні кримінальної справи по судовому дорученню відповідно до ст. 315-1 КПК 1960 р.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 12 грудня 2011 року вирок Якимівського районного суду Запорізької області від 1 вересня 2011 року стосовно К.М., засудженого за ч. 3 ст. 185, ст. 71 КК до 5 років 4 місяців 20 днів позбавлення волі, скасовано, а справа направлена на новий судовий розгляд, оскільки доводи підсудного в частині застосування до нього фізичного та психологічного тиску з боку працівників ЛВ ст. Мелітополь УМВС України на Придніпровській залізниці, внаслідок чого він себе обмовив, суд не перевірив, але при цьому послався на ці показання у вироку в обґрунтування висновків про доведеність вини підсудного у вчинені злочину.

Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 12 вересня 2011 року вирок Куйбишевського районного суду Запорізької області від 19 травня 2011 року стосовно Л.В., засудженого за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187, ч. 2 ст. 194 КК до 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна; і Б.В.В., засудженого за ч. 4 ст. 187 КК до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна та виправданого за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 194 КК, скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд. Суд апеляційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції належним чином не перевірив доводів підсудних про застосування до них незаконних методів з боку працівників міліції, внаслідок чого вони дали неправдиві показання щодо обставин вчинених ними злочинів.

2.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК

Із метою усунення проблем, які виникають під час розгляду судами кримінальних справ (проваджень), необхідно вдосконалювати практику проведення розслідування за скаргами осіб на погане поводження з боку представників держави в контексті вимог ст. 3 Конвенції.

Правові підстави для дотримання судами права на абсолютну заборону катувань у кримінально-процесуальному законодавстві визначено в загальному у ст. 22 КПК 1960 р. Зокрема, відповідно до ч. 3 ст. 22 КПК 1960 р. "забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів". Також згідно з положенням ст. 368 КПК 1960 р. "однобічним або неповним визнається дізнання, досудове чи судове слідство в суді першої інстанції, коли залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи".

Окремо слід наголосити, що із набранням чинності КПК загальні правила оцінки доказів судом у кримінальному провадженні чітко врегульовують проблемні питання, порушені у цьому узагальненні. Так, зокрема, згідно зі ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, при цьому застосовується такий принцип з урахуванням практики ЄСПЛ.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КПК забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

Згідно зі ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

Згідно з положеннями ч. 3 ст. 87 КПК такі докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, коли вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Положеннями частин 6 - 8 ст. 206 КПК забезпечено дотримання вимог Конвенції та практики ЄСПЛ у контексті заборони катувань та жорстокого поводження. Зокрема, якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов'язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

Слідчий суддя зобов'язаний діяти у такому ж порядку незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі.

Право не вживати таких дій надано слідчому судді лише у випадку, коли прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.

3. Стаття 5 Конвенції "Право на свободу та особисту недоторканність": загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ

Найбільш значущою гарантією прав людини, встановленою ст. 29 Конституції України, є право на свободу та особисту недоторканність. Відповідно до цієї статті передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочину чи його зупинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 год. має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 год. з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Зазначена норма Конституції України майже повністю відтворює положення ст. 5 Конвенції.

Так, відповідно до п. 1 ст. 5 Конвенції кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

a) законне ув'язнення особи після її засудження компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.

У п. 2 ст. 5 Конвенції зазначено, що кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

За приписами п. 3 ст. 5 Конвенції кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями пп. "c" п. 1 ст. 5, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.

Згідно з п. 4 ст. 5 Конвенції кожному, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, надано право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

У п. 5 ст. 5 Конвенції встановлено, що кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

ЄСПЛ, розглядаючи заяви громадян України про порушення вимог ст. 5 Конвенції, у переважній більшості справ встановлює порушення Україною вимог положень пунктів 1, 3, 4 зазначеної статті Конвенції, у результаті чого у справі "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року) зазначив, що порушення Україною положень ст. 5 Конвенції мають системний характер.

3.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 5 Конвенції у 2011 - першому півріччі 2012 року. Затримання особи, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у контексті ст. 5 Конвенції

Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 - перше півріччя 2012 року в контексті вирішення питань щодо законного затримання особи, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України, зокрема: "Новак проти України" (рішення ЄСПЛ від 31 березня 2011 року), "Клішин проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "Ошурко проти України" (рішення ЄСПЛ від 8 вересня 2011 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Мокаллал проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 листопада 2011 року), "Мустафаєв проти України" (рішення ЄСПЛ від 13 жовтня 2011 року), "Паскал проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Олейнікова проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2011 року), "Кравченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 23 лютого 2012 року), "М. проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 квітня 2012 року), "Савін проти України" (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2012 року), "Смолик проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року), "Третьяков проти України" (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).

У практиці ЄСПЛ щодо дотримання положень п. 1 ст. 5 Конвенції встановлено вимогу, щоб позбавлення свободи було "законним", зокрема з дотриманням "процедури, встановленої законом". У цьому аспекті Конвенція відсилає до норм національного законодавства та встановлює зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства, але вона також вимагає, щоб при будь-якому позбавленні свободи забезпечувалася мета ст. 5 Конвенції, зокрема захист осіб від свавілля. Відповідно до практики ЄСПЛ національні органи, передусім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон відповідно до ст. 5 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 10 червня 1996 року у справі "Бенхем проти Сполученого Королівства").

Стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Клішин проти України" встановлено ЄСПЛ з огляду на те, що взяття заявника під варту 17 березня 2004 року та подальше тримання під вартою до 18 травня 2004 року здійснювалось на основі рішень, які не містили належного обґрунтування для застосування таких заходів. Підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою була неявка підозрюваного за викликом слідчого. У ході розгляду відповідних клопотань про продовження строку тримання під вартою гр. Клішина 19 та 28 квітня 2004 року Конотопським районним судом Сумської області рішення щодо тримання заявника під вартою містили просте посилання на те, що існували, відповідно, ризик ухилення заявника від слідства або перешкоджання слідству та підозра у вчиненні ним тяжкого злочину за відсутності зізнання, та не містили ані аналізу зазначених підстав, ані посилання на його неявку.

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції, зокрема, у справі "Ошурко проти України" встановлено у зв'язку з триманням гр. Ошурко під вартою в період з 15 квітня 2005 року до 29 квітня 2005 року, оскільки внаслідок адміністративних формальностей заявника було звільнено з-під варти з затримкою, що суперечить вимогам практики ЄСПЛ, оскільки 15 квітня 2005 року апеляційний суд Дніпропетровської області постановив рішення про звільнення гр. Ошурко від подальшого відбування покарання за станом здоров'я, проте фактично його було звільнено 29 квітня 2005 року, в день, коли виправна колонія отримала рішення апеляційного суду Дніпропетровської області.

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції, зокрема, у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" встановлено щодо відповідних періодів тримання заявника під вартою в зв'язку з тим, що: заявника тримали під вартою фактично як підозрюваного з метою відібрання у нього свідчень щодо вчинення злочину, використовуючи для цього адміністративне затримання і тим самим позбавляючи заявника відповідних прав; заявника тримали під вартою за відсутності будь-якого рішення суду; тримання заявника під вартою здійснювалось всупереч вимогам національного законодавства; рішення суду про тримання заявника під вартою не мали належного обґрунтування та визначеного строку застосування такого запобіжного заходу.

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано, по-перше, оскільки строк тримання заявника під вартою було продовжено прокурором, тоді як він не може вважатися незалежною посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу; по-друге, оскільки у період, коли заявник ознайомлювався з матеріалами справи, та в період з дати направлення справи до суду і до вирішення судом питання щодо запобіжного заходу, заявник тримався під вартою без відповідного рішення суду; по-третє, оскільки суд, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не надав належного обґрунтування та не вказав визначеного строку такого тримання (Деснянський районний суд м. Києва та Голосіївський районний суд м. Києва).

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Мокаллал проти України" встановлено у зв'язку з тим, що з 3 квітня 2010 року до 29 червня 2010 року заявник тримався під вартою на підставі рішення суду, яке не мало належних законодавчих підстав (Київський районний суд м. Одеси), та з 12 до 14 липня 2010 року в зв'язку з тим, що дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам практики ЄСПЛ, відповідно до яких лише декілька годин такої затримки можуть бути виправдані адміністративними формальностями.

Порушення вимог пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Мустафаєв проти України" полягало у тому, що тримання гр. Мустафаєва під вартою було незаконним, оскільки протягом певного періоду він тримався під вартою без будь-якого рішення суду та оскільки рішення суду щодо залишення його під вартою не містило підстав і визначених строків такого тримання (Феодосійський міський суд Автономної Республіки Крим).

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Олейнікова проти України" полягало у продовженні застосування до гр. Олейнікової запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з 20 грудня 2007 року до 20 серпня 2008 року, що здійснювалось на підставі постанови Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 20 грудня 2007 року, яке не містило підстав і визначених строків такого тримання.

Порушення вимог пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Паскал проти України" встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявник тримався під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обґрунтування для такого тримання.

Порушення вимог пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Кравченко проти України" встановлено, оскільки тримання гр. Кравченко під вартою було незаконним, оскільки протягом певного періоду він тримався під вартою без будь-якого рішення суду та оскільки рішення суду (Шевченківський районний суд м. Запоріжжя) щодо продовження тримання заявника під вартою не містили підстав і визначених строків такого тримання.

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Савін проти України" було визнано з огляду на те, що адміністративне затримання заявника використовувалось з метою підтвердження підозри щодо його причетності до вчинення злочину, і, відповідно, заявнику не було забезпечено його процесуальні права як підозрюваного. Крім того, зважаючи на те, що у подальшому протокол адміністративного затримання заявника був визнаний таким, що містить завідомо неправдиві відомості, заявник фактично був затриманий без відповідної підстави, що також є порушенням зазначеного положення Конвенції (Орджонікідзевський районний суд м. Харкова).

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Смолик проти України" визнано у зв'язку з тим, що тримання заявника під вартою на початковому етапі провадження було незаконним, оскільки, по-перше, до 13 травня 2004 року заявнику не було роз'яснено його процесуальні права; по-друге, в період з 17.00 год. 12 травня 2004 року до 17.10 год. 13 травня 2004 року тримання заявника під вартою не було документально фіксоване, що призвело до його тримання під вартою без судового рішення більше ніж встановлені національним законодавством 72 год.

Порушення вимог пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Третьяков проти України" констатовано з огляду на те, що рішення суду (Дзержинський районний суд м. Харкова), якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, не містили належного обґрунтування та визначених строків; при цьому ці рішення містили посилання на первісні підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання заявника під вартою; можливість застосування до заявника будь-яких альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою не розглядалась.

Порушення вимог пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у справі "Корнейкова проти України" констатовано з огляду на те, що у протоколі затримання заявниці не було наведено чітких підстав для такого затримання, а зазначені у ньому посилання були стандартними та не були проаналізовані з урахуванням обставин конкретної справи заявниці.

Порушення вимог п. 1 ст. 5 Конвенції констатувалися ЄСПЛ, як правило, у зв'язку з:

- відсутністю визначеного строку, на який судом обирався запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час судового слідства (починаючи з попереднього розгляду справи) або продовжувалось його застосування;
- відсутністю обов'язкового судового контролю за триманням особи під вартою під час ознайомлення особи з матеріалами справи та з моменту направлення справи до суду (коли досудове слідство вже закінчено) і до проведення попереднього розгляду справи (під час якого вирішувалося питання зміни або обрання запобіжного заходу). Відповідно після передання справи до суду і до проведення попереднього розгляду справи тримання особи під вартою здійснювалося за відсутності відповідного обґрунтованого рішення суду;
- тримання заявника під вартою за відсутності відповідного рішення суду всупереч вимогам законодавства;
- відсутністю документального засвідчення (протоколу арешту) при затриманні особи правоохоронними органами протягом декількох днів.

Національна судова практика дотримання та застосування судами першої та апеляційної інстанцій вимог п. 1 ст. 5 Конвенції

У главі 13 КПК 1960 р. визначено заходи процесуального примусу, які застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та засудженого з метою забезпечення його належної процесуальної поведінки, а також детально регламентовано порядок їх застосування.

За змістом положень кримінально-процесуального закону взяття під варту є найбільш суворим запобіжним заходом, передбаченим у ст. 149 КПК 1960 р. Відповідно до ч. 2 ст. 148 КПК 1960 р. такий запобіжний захід може бути застосовано до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного за наявності достатніх підстав вважати, що така особа буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених вище, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (ст. 150 КПК 1960 р.).

Взяття під варту, в тому числі і на стадіях дізнання та досудового слідства, застосовується до осіб підозрюваних, обвинувачуваних чи підсудних у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 3 роки (ч. 1 ст. 155 КПК 1960 р.), і, як зазначено у п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4, коли є достатні підстави вважати, що ця особа може ухилитися від слідства й суду або виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі чи продовжувати злочинну діяльність.

У випадку, коли особа підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років, взяття під варту допускається лише у виняткових випадках (ч. 1 ст. 155 КПК 1960 р.). Такими є випадки, коли на підставі наявних у справі фактичних даних із певною вірогідністю можна стверджувати, що інші запобіжні заходи не забезпечать належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого. Наприклад, коли особа не має постійного місця проживання, зловживає спиртними напоями чи вживає наркотичні засоби, продовжує вчиняти злочини, підтримує соціальні зв'язки негативного характеру, порушила умови запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, раніше ухилялася від слідства, суду чи виконання судових рішень або ж коли особу підозрюваного взагалі не встановлено. Винятковість цього випадку має бути обґрунтована у поданні про обрання запобіжного заходу і в постанові судді (п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 квітня 2003 року № 4). Запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду (ст. 165 КПК 1960 р.).

Якість та обґрунтованість подань органів досудового слідства та прокурорів мають важливе значення для правильного вирішення питання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Як вбачається зі змісту надісланих судами матеріалів, подання органів досудового слідства та прокурорів мають певні недоліки. Найпоширенішими із них є: підготовка подань за стандартним шаблоном, недостатнє їх вмотивування та обґрунтованість. Досить поширеним є й те, що в них здебільшого звернено увагу на тяжкість злочину та ризик того, що особа, яка його вчинила, може ухилятися від слідства і суду, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. При цьому на підтвердження зазначеного відповідні доводи та докази не надаються. У поданнях слідчих органів не повністю зазначаються відомості про вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що характеризують особу. З такими поданнями погоджуються прокурори, які після відмов судів першої інстанції у задоволенні таких подань звертаються з апеляціями, чим порушують як норми національного законодавства, так і вимоги Конвенції.

При проведенні узагальнення також установлено, що, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, деякі суди допускали порушення вимог статей 148, 150, 155, 165-1 КПК 1960 р. та ст. 5 Конвенції, поверхово та неуважно вивчали матеріали кримінальної справи, а також доводи, викладені у поданнях органів досудового слідства, обирали запобіжний захід у вигляді взяття під варту формально, посилаючись на тяжкість злочину, при цьому не повністю з'ясовували дані, що характеризують особу підозрюваного чи обвинуваченого, та інші важливі обставини, з якими пов'язано застосування такого виняткового запобіжного заходу, належним чином не вмотивовували свої рішення.

Судді місцевих судів в цілому використовують у своїй практиці положення Конвенції і рішення ЄСПЛ, застосовуючи прямі посилання на такі джерела права в судових рішеннях. Наприклад, постановою Селидівського міського суду Донецької області від 18 листопада 2011 року, яка була залишена без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 2 грудня 2011 року, було відмовлено у задоволенні подання слідчого про обрання стосовно Ч.О. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням тяжкості злочину, в якому обвинувачується Ч.О., його особи, що вперше притягується до кримінальної відповідальності, виховується у багатодітній родині, має постійне місце проживання, навчається, позитивно характеризується, а також того, що органами досудового слідства не надано конкретних доказів, що останній може ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту немає та позбавлення свободи обвинуваченого у цьому випадку не є виправданим, з точки зору наявності відповідного суспільного інтересу, а отже, суперечить вимогам ст. 5 Конвенції та практики ЄСПЛ.

Луцький міськрайонний суд застосував положення Конвенції та практику ЄСПЛ у такій кримінальній справі: 1 листопада 2011 року стосовно К.Р. прокуратурою Волинської області порушено кримінальну справу за ст. 15, ч. 2 ст. 201 КК, 7 липня 2011 року - за ч. 3 ст. 354 КК, у цей же день К.Р. був затриманий в порядку ст. 115 КПК 1960 р., а 24 листопада 2011 року апеляційним судом Волинської області запобіжний захід щодо нього змінено на заставу. Через 10 хвилин після цього К.Р. був запрошений у прокуратуру Волинської області, де його повторно затримано в порядку ст. 115 КПК 1960 р. за підозрою у вчиненні нового злочину, передбаченого ч. 2 ст. 368 КК.

Луцький міськрайонний суд, посилаючись на вимоги ст. 5 Конвенції та рішення ЄСПЛ від 6 листопада 2008 року у справі "Миханів проти України", вважав, що подальше затримання слідчими органами після рішення суду про скасування затримання було порушенням вимог п. 1 ст. 5 Конвенції та визнав незаконним затримання К.Р. При цьому зауважив, що після звільнення К.Р. з-під варти апеляційним судом не було проведено жодної слідчої дії, а справа, порушена за ч. 2 ст. 368 КК, розслідувалася в одному провадженні зі справою, по якій щодо К.Р. обрано запобіжний захід у виді застави. Суд дійшов висновку, що затримання К.Р. було використано органами досудового слідства як формальний привід для його подальшого утримання під вартою і здійснення тиску з метою отримання визнавальних показань.

У судовій практиці часто трапляються помилки, що за своєю правовою природою аналогічні до констатованих порушень вимог ст. 5 Конвенції, що вимагає від судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підвищеної уваги до виправлення таких помилок.

Досить часто у поданні слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідність застосування такого запобіжного заходу обґрунтовується тим, що відповідна особа "буде намагатися ухилитися від слідства і суду та від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі та продовжувати злочинну діяльність", в належний спосіб не підтверджується фактичними даними.

Відсутність обґрунтування підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту автоматично переноситься в текст судового рішення, чим нівелюється обов'язок суду мотивувати свої рішення.

Наприклад, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 18 лютого 2011 року Р.О. було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Згідно зі ст. 155 КПК 1960 р. тримання під вартою як запобіжний захід застосовується у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосований і у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Відповідно до постанови суду Р.О. підозрювався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, за яке не передбачено покарання у вигляді позбавлення волі.

Однак у постанові суду винятковість тримання під вартою Р.О. не зазначається. Таким чином, постанова суду про обрання запобіжного заходу - взяття під варту - стосовно Р. О. була скасована й обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.

Криничанський районний суд Дніпропетровської області, обираючи запобіжний захід стосовно Б.С., який обвинувачувався за ч. 4 ст. 190 КК, єдиною підставою для обрання міри запобіжного заходу тримання під вартою визнав те, що особа обвинувачувалася в скоєнні особливо тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строком до 12 років. У той час судом не було враховано стан здоров'я обвинуваченого, його сімейний стан, що на його утриманні знаходилася 3-річна дитина, що він повністю визнав себе винним та повернув викрадені грошові кошти, страждає на низку системних хронічних захворювань, що в матеріалах справи відсутні дані, що останній міг ухилитися від слідства та суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, продовжити злочинну діяльність та що обрання такого запобіжного заходу потрібно було для забезпечення процесуальних рішень.

Апеляційний суд ухвалою від 23 листопада 2011 року скасував постанову районного суду, вказавши, що зазначені в постанові суду першої інстанції мотиви і підстави повинні відповідати вимогам Конвенції і рішенням ЄСПЛ, згідно з якими міра запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою не може бути виправдана очікуваним покаранням у вигляді позбавлення волі.

Трапляються випадки, коли суди обирають запобіжний захід - тримання під вартою - без достатніх підстав для застосування такого запобіжного заходу.

Ленінський районний суд м. Кіровограда, розглядаючи матеріали подання слідчого стосовно В.К., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 4 ст. 296 КК, обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Суд виходив з того, що обвинувачений є повнолітньою особою, має на утриманні неповнолітню дитину, позитивно характеризується, однак вчинив умисний тяжкий злочин, змінював свої показання, тому обрав запобіжний захід - тримання під вартою.

Апеляційним судом Кіровоградської області скасовано згадану постанову й обрано В.К. запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, оскільки зазначені судом першої інстанції підстави не вказували на те, що обвинувачений буде переховуватися від слідства та суду або перешкоджати встановленню істини по справі та не могли бути підставою для обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою.

Також трапляються непоодинокі випадки, коли в поданнях про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчими зазначалася "завищена" кваліфікація злочину, в якому підозрювалася особа, у порівнянні з кваліфікацією, що пізніше була представлена в обвинувальному висновку. Відсутність у суду законних можливостей ставити під сумнів кваліфікацію злочину "звужує" можливості застосування до підозрюваної (обвинуваченої) особи запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою.

Суди, розглядаючи подання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, у багатьох випадках не мали достатньої інформації, яка характеризує особу.

Так, постановою Ленінського районного суду м. Вінниці від 21 січня 2011 року було задоволено подання слідчого та обрано Я.Р., обвинуваченому за ч. 2 ст. 289 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляцію на постанову суду, прийшла до висновку про скасування зазначеної постанови та обрання Я.Р. менш суворого запобіжного заходу, який не пов'язаний із позбавленням волі.

Враховуючи, що обвинувачений був інвалідом з дитинства II групи, мав ряд серйозних захворювань, потребував постійного нагляду лікарів, вперше притягувався до кримінальної відповідальності, не заперечував проти пред'явленого йому обвинувачення, навчався в ПТУ, мав постійне місце проживання, позитивно характеризувався за місцем проживання і навчання, колегія суддів апеляційного суду визнала за можливе обрати йому запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, що забезпечило можливість його лікування та не завадило проведенню процесуальних дій з розкриття злочину.

Також існують випадки необґрунтованого тримання під вартою осіб, які мають тяжкі захворювання, є інвалідами, утримання яких під вартою позбавляє їх можливості отримувати належну медичну допомогу та догляд.

Так, суддею Київського районного суду м. Донецька за поданням слідчого взятий під варту К.С., підозрюваний у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК. Обираючи таку міру запобіжного заходу, суд послався на тяжкість вчиненого злочину, на те, що він був раніше судимий і може продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не надав оцінки тому факту, що К.С. відповідно до вимог ст. 89 КК судимим не вважався, мав постійне місце проживання, був інвалідом I групи категорії А з ампутацією ніг, а тому потребував постійного стороннього догляду. Апеляційним судом Донецької області рішення судді місцевого суду скасовано як незаконне і стосовно К.С. обрано запобіжний захід у вигляді застави.

Як встановлено із матеріалів узагальнення щодо дотримання вимог ст. 5 Конвенції судами апеляційної інстанції, судді місцевих судів Вінницької області при розгляді подань слідчих органів про обрання (продовження, зміну) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою недостатньо враховували вік та стан здоров'я підозрюваних.

Наприклад, ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 11 червня 2010 року було скасовано постанову Ленінського районного суду м. Вінниці від 28 травня 2010 року, якою задоволено подання слідчого та обрано запобіжний захід у виді взяття під варту. Суд не врахував, що Г.М. 1946 року народження та був особою похилого віку, також суд не звернув уваги на його стан здоров'я, що підтверджувався медичними документами. Тому Г.М. було звільнено з-під варти та обрано інший запобіжний захід - підписку про невиїзд.

Були випадки, коли органи досудового слідства за погодженням із прокурором зверталися з поданням про взяття під варту підозрюваних або обвинувачених, які страждали на тяжкі захворювання, були інвалідами I або II групи.

Так, старший слідчий СВ ДПА Луганської області в 2011 році звернувся до Ленінського районного суду м. Луганська з поданням, погодженим із виконуючим обов'язки прокурора Луганської області, про взяття під варту Г.С., який обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 27, ч. 3 ст. 212 КК. Слідчий, посилаючись на тяжкість вчиненого злочину, вважав, що Г.С. міг ухилитися від слідства і суду, продовжувати злочинну діяльність або чинити перепони у встановленні істини по справі. При цьому слідчий не мотивував свої висновки і не взяв до уваги, що злочин, у вчиненні якого обвинувачувався Г.С., було вчинено ще у першому півріччі 2010 року, обвинувачений від слідства не ухилявся, мав постійне місце проживання, одружений, на його утриманні знаходився неповнолітній син. Крім того, Г.С. був інвалідом II групи і страждав на ряд захворювань: цукровий діабет тяжкої форми, гіпертонічну хворобу 3 ступеня з кризовими перебігами, що виключали можливість надання йому належної медичної допомоги в умовах СІЗО. Ленінським районним судом м. Луганська було обґрунтовано відмовлено у взятті під варту Г.С. і обрано міру запобіжного заходу у вигляді застави. Однак прокурор, не погоджуючись із таким рішенням суду, подав апеляцію, в якій безпідставно посилався на вчинення Г.С. злочину в період іспитового строку і яка була відхилена апеляційним судом.

Трапляються випадки, коли при прийнятті рішення про взяття обвинуваченого під варту судом не надано належної оцінки обставинам, які підлягають з'ясуванню, зокрема даним про стан здоров'я. Так, наприклад, за поданням слідчого СВ Придніпровського РВ в м. Черкаси УМВС України в Черкаській області обвинуваченій у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК, К.О.Г. постановою суду першої інстанції від 10 листопада 2011 року було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Оскільки судом не надано оцінки обставинам, які підлягали з'ясуванню, відповідно до вимог ст. 150 КПК 1960 р., а саме: даним про стан здоров'я обвинуваченої, яка мала вроджену ваду серця і у зв'язку з хворобою їй не рекомендовані фізичні та психічні навантаження, які можуть спричинити ускладнення, сімейний стан та іншим обставинам, які її характеризують і які повинні бути враховані судом. Відповідно до статей 3, 5 Конвенції з метою вирішення питання щодо можливості тримання під вартою особи з таким захворюваннями та можливості надання в таких умовах їй медичної допомоги ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 22 листопада 2011 року зазначену постанову скасовано, а подання направлено на новий судовий розгляд.

Порушення вимог п. 2 ст. 5 Конвенції встановлено у рішенні ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", оскільки за обставин справи залишилось невідомо, чи було негайно повідомлено заявника про підстави його затримання, враховуючи, що у відповідному протоколі адміністративного затримання містились лише посилання на відповідні законодавчі положення, а саме затримання було фактично використане з метою відібрання у заявника свідчень щодо вчинення ним злочину.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції було констатовано у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України: "Буров проти України" (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), "Болдирєв проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), "Борисенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Прокопенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 січня 2011 року), "Колесніков проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року), "Паскал проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Плєшков проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Третьяков проти України" (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), "Іззетов проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Тодоров проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Цигоній проти України" (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).

У ЄСПЛ вироблена усталена судова практика та сформульовані основні "правові позиції" щодо вимог, які зобов'язані дотримуватися держави за п. 3 ст. 5 Конвенції. Зокрема, у рішеннях ЄСПЛ наголошується на тому, що згідно з ч. 2 п. 3 ст. 5 Конвенції особу, обвинувачену у правопорушенні, має бути звільнено до судового розгляду, якщо держава не доведе існування "відповідних і достатніх" підстав для подальшого тримання її під вартою (рішення ЄСПЛ від 8 червня 1995 року у справі "Ягчі і Саргін проти Туреччини"). Щоб дотриматися цієї вимоги, національні судові органи повинні дослідити усі факти за і проти існування реального суспільного інтересу, який за належного врахування принципу презумпції невинуватості виправдовує відступ від вимоги забезпечення поваги до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях, якими вони відмовляють у задоволенні клопотання про звільнення. Встановлення таких фактів та підміна національних органів влади, які постановили рішення щодо тримання під вартою, не є завданням ЄСПЛ. Суд має з'ясувати, чи є у справі порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, насамперед виходячи з підстав, викладених у відповідних рішеннях національних судів, і фактів, зазначених заявником у його скаргах (рішення у справі "Лабіта проти Італії").

У практиці ЄСПЛ визначено, що існування обґрунтованої підозри щодо вчинення заявником тяжкого злочину спочатку може виправдовувати тримання під вартою. Але Суд неодноразово зазначав, що тяжкість обвинувачення не може сама по собі бути виправданням тривалих періодів тримання під вартою (рішення у справі "Єчус проти Литви").

У своїх рішеннях ЄСПЛ звертає увагу на те, що тяжкість злочину, вчиненого обвинуваченим, та ризик його ухилення від слідства залишаються єдиними підставами для відмови суду у задоволенні клопотань про звільнення. Проте згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою, які мають бути чітко сформульовані (рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2000 року у справі "Яблонський проти Польщі", від 23 вересня 1998 року у справі "І.А. проти Франції", від 4 жовтня 2001 року у справі "Іловецький проти Польщі").

При цьому ЄСПЛ зазначає, що існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи "за" і "проти" такого звільнення не повинні бути "загальними й абстрактними" (рішення ЄСПЛ у справі "Смирнова проти Росії"). У всіх випадках, коли ризик ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено, і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних заходів (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 2008 року у справі "Вренчев проти Сербії").

Стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції щодо надмірної тривалості тримання заявника під вартою

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Іззетов проти України" встановлено з огляду на те, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на те, що він раніше не був судимий та його було обвинувачено в участі лише в одному епізоді злочинної діяльності групи.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Тодоров проти України" встановлено у зв'язку з тим, що тримання заявника під вартою протягом 5 років та 3 місяців до його засудження не мало достатньо вагомих підстав з огляду на загальну тривалість такого тримання та погіршення його стану здоров'я. Кримінальну справу стосовно гр. Тодорова розглядав Апеляційний суд Автономної Республіки Крим та Верховний Суд України.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції, зокрема у справі "Нечипорук і Йонкало проти України", встановлено у зв'язку з тим, що заявник постав перед суддею тільки через 6 днів після затримання, що не відповідає вимозі "негайності", передбаченої зазначеним положенням, а також у зв'язку з неналежністю обґрунтування рішень про продовження тримання заявника під вартою у відповідні періоди.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Цигоній проти України" полягало в тому, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних та достатніх підстав для такого тримання та національні суди не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Буров проти України" встановлено у зв'язку з тим, що при продовженні строку тримання заявника під вартою суди не наводили для цього відповідних та належних підстав, посилаючись переважно на обґрунтованість підозри у вчиненні злочину заявником та на тяжкість цього злочину, а також не розглядали можливості застосування до заявника альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано з огляду на те, що рішення судів про продовження строку тримання заявника під вартою не містили належних підстав для такого тримання та національні органи влади не розглядали жодних альтернативних триманню під вартою запобіжних заходів.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Паскал проти України" встановлено з огляду на те, що протягом певних періодів заявник тримався під вартою або без будь-якого рішення суду, або на підставі рішення, яке не містило належного обґрунтування застосування такого запобіжного заходу.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Плєшков проти України" визнано у зв'язку з тим, що у рішеннях про продовження строку тримання заявника під вартою національні суди не зазначали належних та відповідних підстав для такого тримання (Київський районний суд м. Харкова, апеляційний суд Харківської області).

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Борисенко проти України" встановлено у зв'язку з тим, що в період з 18 липня 2003 року до 1 червня 2005 року рішення суду про продовження строку тримання заявника під вартою не містили підстав для такого тримання і Докучаєвський міський суд не тільки не навів підстав для продовження тримання заявника під вартою, але і відмовив в задоволенні клопотання заявника про зміну запобіжного заходу у зв'язку з необґрунтованістю.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Третьяков проти України" констатовано з огляду на те, що у рішеннях суду (Дзержинський районний суд м. Харкова), згідно з якими продовжувалось застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, були відсутні відповіді суду на аргументи заявника щодо незаконності тримання його під вартою у відповідних судових рішеннях.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у справі "Корнейкова проти України" встановлено з огляду на необґрунтованість постанови Дзержинського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2012 року про обрання заявниці запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, оскільки при її постановленні не було належним чином враховано стан здоров'я заявниці та те, що вона була неповнолітньою, а відповідно до чинного законодавства до неповнолітніх такий запобіжний захід міг бути застосований лише у виняткових випадках.

Порушення вимог п. 3 ст. 5 Конвенції у згаданих вище рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв'язку з:

- відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку;
- відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Підхід ЄСПЛ до розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою - як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду - ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи;
- відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту, запобіжних заходів;
- незабезпеченням права затриманої особи "негайно" постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.

Практика розгляду судами першої та апеляційної інстанцій подання органів досудового слідства щодо обрання або продовження строків тримання під вартою

Нечасто, проте трапляються випадки, коли судді спочатку продовжували строк затримання особи до 10 днів для вивчення особи, потім до 15 днів для вирішення питання щодо внесення застави, а після цього обирали міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Таке рішення було прийнято суддею Центрально-Міського районного суду м. Горлівки за поданням слідчого стосовно М.П., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 186 КК. Ухвалою апеляційного суду Донецької області постанову судді про взяття під варту М.П. було скасовано та обрано запобіжний захід, не пов'язаний з обмеженням волі.

Подібне рішення було прийнято суддею Ленінського районного суду м. Луганська стосовно Т.О., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст. 15, ч. 5 ст. 191 КК. Із матеріалів розгляду подання слідчого про взяття Т.О. під варту вбачається, що суд спочатку продовжив його строк затримання до 10 днів для додаткового вивчення даних про його особу, потім продовжив строк його затримання до 15 днів для внесення застави, яка в межах цього строку була внесена в розмірі 100000 грн., про що суду надано платіжне доручення від 14 жовтня 2011 року. Незважаючи на це, суд 17 жовтня 2011 року по закінченню 15 днів затримання Т.О. необґрунтовано обрав йому міру запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Це рішення було скасовано апеляційним судом Луганської області за апеляцією захисника Т.О. як незаконне й останньому обрано запобіжний захід у вигляді застави.

Бувають випадки продовження суддями строку тримання під вартою обвинувачених з підстав, які взагалі не передбачені законом.

Так, слідчий Київського РВ МВС України м. Донецька звернувся до суду з поданням щодо продовження строку тримання під вартою стосовно В.О., обвинуваченого за ч. 3 ст. 185 КК, з мотивів необхідності направлення його на стаціонарну судово-психіатричну експертизу і тривалого спостереження за ним. Хоча це питання вирішується відповідно до вимог ст. 205 КПК 1960 р., суддя місцевого суду погодився з обґрунтованістю зазначених доводів і саме з цих підстав продовжив строк тримання обвинуваченого під вартою до 3 місяців. Аналогічне рішення було прийнято судом і стосовно В.А., який обвинувачувався у вчиненні крадіжки газової колонки з квартири разом з В.О.

Постановою судді Артемівського районного суду м. Луганська у 2011 році безпідставно задоволено подання слідчого щодо взяття під варту К.Л., 1977 року народження, раніше не судимої, яка обвинувачувалася у викраденні разом з Ч.Є. 650 грн. у потерпілої К.Р. (ч. 2 ст. 185 КК). Суд послався на тяжкість вчиненого злочину, що дало підстави вважати, що К.Л. зникне або буде продовжувати злочинну діяльність. Проте суд не врахував, що особа вперше притягується до кримінальної відповідальності, страждає на захворювання щитовидної залози і має на утриманні трьох неповнолітніх дітей, тому апеляційний суд Луганської області скасував це рішення як необґрунтоване.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 28 квітня 2011 року змінено вирок Ленінського районного суду м. Харкова від 2 лютого 2011 року по справі за обвинуваченням Б.В. за ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК, яким останнього визнано винним у скоєнні зазначеного злочину та засуджено до 1 року обмеження волі. Змінюючи вирок, судова колегія обґрунтовано виходила з наступного. З вироку суду вбачалося, що міра запобіжного заходу Б.В. була залишена попередня - взяття під варту з утриманням у Харківському слідчому ізоляторі, - яка підлягала скасуванню, як зазначив суд, після доставки засудженого в виправну установу.

Проте згідно зі ст. 342 КПК 1960 р. у зв'язку з засудженням Б.В. до покарання, не пов'язаного із позбавленням волі, суд, якщо підсудний перебуває під вартою, негайно звільняє його з-під варти. На ці обставини апеляційний суд наголосив у своїй ухвалі, зазначивши, що засуджений перебував під вартою без законних підстав, пославшись на рішення ЄСПЛ від 2 вересня 2010 року у справі "Марукин проти України", та звільнив Б.В. з-під варти в залі судового засідання. За таких обставин суд першої інстанції грубо порушив норми ст. 342 КПК 1960 р., що стало підставою для зміни вироку суду.

Продовжуючи строки тримання під вартою, судді не завжди мотивують свій висновок щодо неможливості зміни міри запобіжного заходу особі, яка вже утримується під вартою 2 місяці та більше.

Наприклад, за постановами Артемівського районного суду м. Луганська стосовно Р.В. та Т.В., обвинувачених у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 332 КК, приймаючи рішення про продовження строку тримання під вартою обвинуваченим до 3 місяців, суд послався тільки на необхідність проведення слідчим ряду слідчих дій. Апеляційний суд Луганської області, залишаючи це рішення без змін, зазначив, що районний суд навів "переконливі мотиви" щодо необхідності тримання згаданих осіб під вартою, хоча в постанові судді місцевого суду таких мотивів взагалі не було.

Так, суд відмовив у задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою з урахуванням правових позицій ЄСПЛ. Наприклад, постановами Хмельницького міськрайонного суду від 7 лютого 2012 року відмовлено в задоволенні подання слідчого про продовження строку тримання під вартою до 4 місяців П.Р. та М.М. В апеляціях прокурор просив скасувати зазначені постанови та направити справи на новий судовий розгляд, оскільки П.Р. та М.М. можуть ухилитись від слідства і суду та перешкоджати встановленню істини по справі. Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ апеляційного суду Хмельницької області від 10 лютого 2012 року вищезазначені постанови залишено без зміни, а апеляції прокурора - без задоволення.

Колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про те, що обвинувачені є особами раніше не судимими, упродовж 3 місяців досудового слідства їм пред'явлено обвинувачення лише за ч. 2 ст. 185 КК, тобто у скоєнні злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до 5 років, а відомостей про їх фактичне переховування під час перебування на волі від органів дізнання, досудового слідства чи суду, перешкоджання встановленню істини у справі або продовження злочинної діяльності судом не встановлено. Приймаючи до уваги, що обвинувачені вину у вчиненому визнали та сприяли слідству у розкритті вчинених злочинів, а також рішення ЄСПЛ у справі "Олейнікова проти України" від 20 грудня 2011 року, відповідно до якого тримання під вартою без обґрунтування підстав визнано порушенням пп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції, колегія суддів погодилась із висновками місцевого суду про відсутність підстав для продовження строку тримання під вартою М.М. та П.Р.

Прикладом належного застосування норм Конвенції та практики ЄСПЛ є розгляд Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи щодо обвинувачення О.Д. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 308 КК, Б.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 187, ч. 3 ст. 308 КК, та Г.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 3 ст. 308 КК. Захисник підсудного Г.В. заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу, гарантуючи його явку на засіданнях на вимогу суду.

Розглядаючи клопотання про звільнення підсудного з-під варти, суд послався на рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі "Чахла проти Сполученого Королівства", відповідно до якого "будь-яке позбавлення волі має здійснюватися не тільки у відповідності із основними процесуальними нормами національного права, але також відповідати меті ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зі змінами, внесеними Протоколом № 11, тобто захищати людину від свавільного позбавлення волі".

Суд звернув увагу на те, що сама по собі тяжкість злочину, у вчиненні якого обвинувачується підсудний Г.В., не може бути безумовною підставою для обрання щодо цієї особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (рішення ЄСПЛ у справі "Ніколова проти Болгарії"). Суд при задоволенні зазначеного клопотання також врахував положення, викладені у рішенні ЄСПЛ по справі "Ноймайстер проти Австрії", відповідно до якого позбавлення волі особи (тримання під вартою) не повинно перетворюватися на своєрідну прелюдію до завчасного відбування можливого у майбутньому вироку про позбавлення волі.

Суди допускають помилок також і при розгляді подань органів досудового слідства про зміну запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту.

Так, Новоукраїнський районний суд задовольнив подання органів досудового слідства щодо зміни К.І., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК, запобіжного заходу з підписки про невиїзд на взяття під варту. Суд дійшов висновку, що обвинувачений порушив умови підписки про невиїзд, ухилявся від досудового слідства, тому є всі підстави для зміни запобіжного заходу обвинуваченому на взяття під варту. Також із матеріалів справи вбачалося, що запобіжний захід - підписка про невиїзд - обвинуваченому належним чином не обирався, його не було проінформовано належним чином про порушення кримінальної справи, тому висновки суду першої інстанції щодо обрання К.І. запобіжного заходу у вигляді взяття під варту були передчасними. Ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області постанову Новоукраїнського районного суду було скасовано.

Під час розгляду Васильківським міськрайонним судом кримінальної справи по обвинуваченню К.В. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, захисник підсудного заявив клопотання про зміну його підзахисному запобіжного заходу на підписку про невиїзд, оскільки він визнає свою вину у вчиненні злочину, вперше притягується до кримінальної відповідальності, має постійне місце проживання та роботу, готовий відшкодувати потерпілому завдану шкоду.

Задовольняючи заявлене клопотання, суд у постанові послався на положення ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ратифікований Українською РСР 19 жовтня 1973 року), у якому зазначено, що утримання під вартою осіб, які чекають судового розгляду, не повинно бути загальним правилом, але звільнення може здійснюватися в залежності від надання гарантій явки в суд, а також на вищезгадане в узагальненні рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі "Чахла проти Сполученого Королівства".

Водночас не завжди у постановах про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту неповнолітніх містяться посилання на виняткові обставини, які можуть бути підставами для обрання їм найсуворішого запобіжного заходу. Так, ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 23 квітня 2010 року змінено постанову Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 9 квітня 2010 року стосовно Г.О., останній звільнений з-під варти та йому обрано запобіжний захід у вигляді особистої поруки, оскільки, обираючи запобіжний захід стосовно неповнолітнього, суд прийняв до уваги тільки тяжкість злочину, у вчинені якого він обвинувачувався, та не врахував інших обставин, зокрема вік обвинуваченого, його позитивні характеристики, наявність постійного місця проживання та ін.

У 2011 році в апеляційному порядку було скасовано постанову Здолбунівського районного суду Рівненської області від 16 червня 2011 року щодо неповнолітнього підозрюваного Б. та обрано йому запобіжний захід - підписку про невиїзд із звільненням з-під варти з залу суду. Суд першої інстанції, обираючи найсуворіший запобіжний захід, послався як на позитивну характеристику неповнолітнього за місцем проживання і навчання, так і на власний висновок про вчинення Б. інших злочинів, про які не йдеться ні в поданні слідчого, ні в протоколі судового розгляду.

Скасовуючи постанову суду першої інстанції, апеляційний суд в ухвалі зауважив, що взяття під варту неповнолітнього було здійснено судом із порушенням порядку, встановленого законом, та з порушенням вимог ст. 5 Конвенції. Також зазначив, що в постанові вжиті формулювання, які суперечать презумпції невинуватості (твердження про вчинення підозрюваним злочинів без підтвердження цього обвинувальними вироками).

Проте в цілому суди враховують вимоги кримінально-процесуального законодавства при обранні такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, до неповнолітніх. Наприклад, постановою Полтавського районного суду від 14 лютого 2011 року було задоволено подання слідчого Полтавського РВВС та обрано стосовно Ш.О., 1996 року народження, запобіжний захід - взяття під варту. Судом було враховано, що підозрюваний фактично не відвідує школу, характеризується за місцем проживання посередньо, перебуває на обліку в ВКМСД Полтавського РВВС за скоєння правопорушення з 2009 року, крадіжку вчинив у стані алкогольного сп'яніння, справу щодо нього по обвинуваченню у скоєнні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289, ч. 2 185 КК, направлено до прокуратури в порядку ст. 225 КПК 1960 р. Крім того, судом встановлено, що Ш.О. порушив умови запобіжного заходу, підписки про невиїзд, санкцією статті КК, за якою він підозрюється, передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 3 до 6 років. Зазначена постанова суду не оскаржувалась у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст. 156 КПК 1960 р. тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. Цей строк обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного - з моменту затримання, а закінчується в день надходження справи до суду.

Відповідно до ст. 241 КПК 1960 р. кримінальна справа, яка надійшла до суду, повинна бути призначена до попереднього розгляду не пізніше десяти діб, а у разі складності справи - не пізніше тридцяти діб з дня надходження її до суду.

Як свідчить судова практика, кримінальні справи надходять до суду майже наприкінці 2-місячного строку тримання особи під вартою.

Із зазначених обставин вбачаємо, що у КПК 1960 р. законодавчо не було вирішено питання юридичної визначеності утримання особи під вартою у час після закінчення досудового слідства і до проведення попереднього розгляду справи в суді. ЄСПЛ стверджує, що "ця законодавча невизначеність не задовольняє критерію "передбачуваності закону", як цього вимагає п. 1 ст. 5 Конвенції, про що ЄСПЛ неодноразово зазначав у своїх рішеннях" (рішення ЄСПЛ у справі "Барановський проти Польщі").

Також у рішеннях ЄСПЛ встановлено правову позицію, відповідно до якої практика тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію, несумісна з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію, та принципом верховенства права (рішення ЄСПЛ у справі "Єлоєв проти України", пункти 50, 51). Ця проблема має системний характер в Україні (рішення ЄСПЛ у справі "Харченко проти України", пункти 98 і 101). Крім того, ЄСПЛ зазначає, що тримання заявника під вартою протягом такого періоду не відповідає вимогам п. 1 ст. 5 Конвенції і визнається порушенням цього положення.

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках проти України: "Нечипорук і Йонкало проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року), "Харченко проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Плєшков проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Корнейкова проти України" (рішення ЄСПЛ від 19 січня 2012 року).

Стислий огляд рішень ЄСПЛ, у яких встановлено порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" встановлено у зв'язку з тим, що заяви заявника про звільнення його з-під варти не були розглянуті судом без зволікань.

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Харченко проти України" констатовано, оскільки суд не забезпечив швидкий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обґрунтування їх відхиленню. У цьому рішенні ЄСПЛ надав загальну оцінку процедури обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, зазначивши, що "національні суди України, приймаючи рішення для тримання осіб під вартою, повторюють типовий набір підстав без дослідження їх належності у світлі обставин конкретної ситуації, що призводить до порушення п. 4 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод".

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Плєшков проти України" встановлено у зв'язку з тим, що законодавством України не передбачено ефективної процедури розгляду питання щодо законності продовження тримання під вартою після закінчення досудового слідства.

Порушення вимог п. 4 ст. 5 Конвенції у справі "Корнейкова проти України" констатовано у зв'язку з тим, що апеляційний суд розглядав скаргу заявниці на постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за її відсутності.

3.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК

Як уже зазначалося, порушення вимог ст. 5 Конвенції у рішеннях ЄСПЛ констатувалося, як правило, у зв'язку з:

- відсутністю у рішеннях суду про тримання особи під вартою посилання на те, що саме з обставин справи змусило суд дійти висновку про актуальність законодавчо визначених підстав для тримання особи під вартою. Так, наприклад, суд часто як підставу для продовження тримання особи під вартою зазначав, що у разі звільнення підозрюваний (підсудний) може ухилитися від слідства та перешкоджати встановленню істини, не зазначаючи при цьому, що саме з обставин справи змусило його дійти такого висновку;
- відсутністю в рішеннях щодо продовження тримання особи під вартою аналізу актуальності ризиків, які на початку слідства були підставою для взяття під варту. Позиція ЄСПЛ щодо розгляду доцільності продовження строків тримання особи під вартою як протягом досудового розслідування, так і судового розгляду ґрунтується на презумпції, що з перебігом ефективного розслідування справи зменшуються ризики, які стали підставою для взяття особи під варту на початковій стадії розслідування. Відповідно кожне наступне рішення про продовження строку тримання під вартою має містити детальне обґрунтування ризиків, що залишаються, та їх аналіз як підстави подальшого втручання у право на свободу особи;
- відсутністю у рішеннях щодо тримання особи під вартою аналізу можливості застосування до особи інших, окрім взяття особи під варту, запобіжних заходів;
- незабезпеченням права затриманої особи "негайно" постати перед судом, який вирішить питання щодо законності її затримання.

Із набранням чинності КПК застосування такого виду запобіжного заходу, як "тримання під вартою", врегульовано у статтях 183 - 205 КПК. Такими законодавчими положеннями встановлено винятковість застосування цього заходу, чіткі підстави його обрання, продовження та скасування, якими враховано існуючу практику ЄСПЛ з цього питання.

Окремо слід наголосити, що відповідно до частин 2, 3 ст. 206 КПК якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

4. Стаття 6 Конвенції "Право на справедливий суд": загальні вимоги щодо дотримання та практика ЄСПЛ

У ст. 6 Конвенції гарантується право людини і громадянина на справедливий суд. У цьому аспекті найбільш розповсюдженим порушенням у справах проти України ЄСПЛ встановлює порушення права кожного на розгляд судом справи протягом розумного строку.

З аналізу практики ЄСПЛ щодо тлумачення положення "розумний строк" вбачається, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ і було б неприродно встановлювати один строк у конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин (рішення у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства").

У розумінні ЄСПЛ для визначення того, чи була тривалість певного строку розумною, передусім встановлюється початок цього строку та його закінчення. Строк, який слід брати до уваги у зазначеному відношенні, охоплює весь період провадження.

У кримінальному провадженні відлік часу, на думку ЄСПЛ, починається з моменту висунення обвинувачення в широкому розумінні цих слів. Тобто сюди включається й арешт, і початок слідства, коли особу притягують як підозрювану, і повідомлення про кримінальне переслідування, й "інші дії, що мають на увазі схожі твердження і що істотно впливають на становище підозрюваного" (справа "Екле проти ФРН"). У п. 253 рішення ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" йдеться: "Суд зазначає, що момент, з якого ст. 6 починає застосовуватись до "кримінальних" питань, залежить від обставин справи. Провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, спонукає Суд віддавати перевагу "сутнісній", а не "формальній" концепції "обвинувачення", про яке йдеться у п. 1 ст. 6 (див. п. 62 рішення ЄСПЛ від 18 січня 2007 року у справі "Шубінський проти Словенії")".

Обов'язковість урахування цілої низки конкретних обставин справи при визначенні розумності строку зумовила також необхідність вироблення ЄСПЛ переліку взаємопов'язаних критеріїв. У п. 116 рішення ЄСПЛ від 12 березня 2009 року у справі "Вергельський проти України" зазначено: "розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших, п. 67 рішення у справі "Пелісьє і Сассі проти Франції"). Далі йдеться про те, що обвинувачений у кримінальній справі повинен мати право розраховувати на здійснення провадження в його справі з особливою ретельністю і що положення ст. 6 покликані не допускати в кримінальних справах надто тривалого перебування обвинувачуваної особи в стані невизначеності щодо своєї долі (див. п. 89 рішення ЄСПЛ від 2 березня 2006 року у справі "Нахманович проти Росії" та п. 71 рішення ЄСПЛ від 7 грудня 2006 року у справі "Іванов проти України").

Критеріями для визначення розумності строків кримінального провадження є:

- складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо.

При визначенні складності справи до уваги беруться характер фактів, які необхідно встановити, кількість свідків, можливе об'єднання справ, а також вступ до провадження нових учасників. У деяких випадках надмірна складність справи іноді може слугувати виправданням тривалості провадження, але не є абсолютним фактором, який визначив би відсутність порушення вимоги "розумного строку" у випадку занадто тривалого розгляду;

- поведінка учасників кримінального провадження. Цікавим є те, що намагання заявника пришвидшити процес розгляду трактуватиметься як обставина на його користь. Однак небажання з його боку прискорити процес не має вирішального значення. Суд покладає на заявника тільки обов'язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, які безпосередньо його стосуються, утримуватись від використання заходів, що затягують провадження у справі, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для пришвидшення процедури слухання. Одним із таких прикладів, коли поведінка заявників стала однією з причин тривалого розгляду спору, є рішення у справі "Чірікоста і Віола проти Італії", де 15-річний строк розгляду було визнано виправданим, оскільки самі заявники 17 разів зверталися з проханням про відстрочення процесу і не заперечували проти 6 перенесень розгляду, здійснених на підставі заяви іншої сторони у справі. Аналогічні приклади можна спостерігати і під час розгляду кримінальних справ судами України у випадках, коли сторони провадження, належним чином поінформовані про час, дату та місце судового засідання, не з'являються на них, подають необґрунтовані клопотання про відкладення розгляду справ або не додають своєчасно витребуваних судом документів. Водночас використання усіх засобів оскарження, передбачених національним законодавством, не вважається ЄСПЛ таким, що свідчить про затягування строків розгляду справи через поведінку заявника;
- спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень. До критеріїв затягування судового розгляду, що призводять до порушення розумного строку, належать: невиправдане відкладення та зупинення розгляду у зв'язку з очікуванням результатів розгляду іншої справи; перерви в судових засіданнях у зв'язку із затримкою надання або збирання доказів з боку держави; затримки з вини канцелярії суду або інших адміністративних органів; відстрочки, пов'язані з передачею справ з одного суду до іншого; затримки, пов'язані з доведенням рішень суду до відома сторін, а також з підготовкою та проведенням перегляду справ.

Зазначені строки, як і інші, пов'язані з розглядом кримінальних справ, дуже часто порушуються національними судами. Пов'язано це насамперед із недофінансуванням судів та їх вкрай надмірною завантаженістю, відсутністю достатньої кількості суддів. Водночас такі проблеми в організації правосуддя притаманні не лише для України. Так, в рішенні у справі "Чірікоста та Віола проти Італії" ЄСПЛ зазначив, що навіть реформування процесуального законодавства не змогло вирішити проблему функціонування судів в Італії, яка полягає в постійній нестачі засобів і персоналу на всіх рівнях судової системи. Проте, на думку ЄСПЛ, такі обставини не можуть бути виправданням надмірної тривалості розгляду, адже держава повинна нести відповідальність за належну організацію судової системи, здатної забезпечити розгляд справ упродовж розумних строків (рішення у справі "Міласі проти Італії"). В рішенні у справі "Ціммерман і Штайнер проти Швейцарії" ЄСПЛ констатовано порушення вимог ст. 6 Конвенції у зв'язку з тим, що розгляд в суді апеляційної інстанції тривав 3,5 роки і не було вжито відповідних заходів для усунення причини такої затримки, викликаної нагромадженням нерозглянутих справ. Таким чином, держава не може виправдовувати затягування судового розгляду справ процедурними й іншими недоліками судової системи;

- важливість предмета розгляду та ступінь ризику, особливо якщо йдеться про справи, що потребують оперативного прийняття рішення, наприклад, справи, пов'язані зі станом здоров'я заявника тощо.

Важливість гарантії розгляду справ упродовж розумного строку зумовила вироблення позиції ЄСПЛ щодо необхідності існування у національному законодавстві спеціальних правових інструментів, за допомогою яких заявник міг би оскаржити тривалість провадження у справі та пришвидшити її розгляд.

Отже, поняття "розумний строк" є оціночним, тобто таким, що визначається у кожному конкретному випадку з огляду на сукупність усіх обставин вчинення і розслідування злочину (злочинів). Визначення розумного строку досудового слідства та судового розгляду залежить від багатьох факторів, включаючи обсяг і складність справи, кількість слідчих дій, число потерпілих та свідків, необхідність проведення експертиз та отримання висновків тощо.

Але за будь-яких обставин строк досудового розслідування та судового розгляду не повинен перевищувати меж необхідності. Досудове слідство повинно бути закінчено у кожній справі без порушення права на справедливий судовий розгляд і права на ефективний засіб захисту, що передбачено у статтях 6, 13 Конвенції.

4.1. Практика ЄСПЛ у справах проти України за ст. 6 Конвенції у 2011 - першому півріччі 2012 року. "Розумні строки" розгляду кримінальної справи в контексті ст. 6 Конвенції. Рішення ЄСПЛ та відповідна судова практика за 2011 - перше півріччя 2012 року в контексті вирішення питань щодо недотримання "розумних строків" розгляду кримінальних справ національними судами України

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції були констатовані у таких рішеннях ЄСПЛ, винесених у 2011 - 2012 роках: "Паскал проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Буров проти України" (рішення ЄСПЛ від 17 березня 2011 року), "Коробов проти України" (рішення ЄСПЛ від 21 липня 2011 року), "Іззетов проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 вересня 2011 року), "Тодоров проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Балицький проти України" (рішення ЄСПЛ від 3 листопада 2011 року), "Плєшков проти України" (рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2011 року), "Третьяков проти України" (рішення ЄСПЛ від 29 вересня 2011 року), "Борисенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Караванський проти України" (рішення ЄСПЛ від 14 квітня 2011 року), "Дорошенко проти України" (рішення ЄСПЛ від 26 травня 2011 року), "Кирилюк проти України" (рішення ЄСПЛ від 6 жовтня 2011 року), "Любарт-Сангушко проти України" (рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2011 року), "Орлов проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 грудня 2011 року), "Кір'яков проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року), "Наконечний проти України" (рішення ЄСПЛ від 26 січня 2012 року).

ЄСПЛ також констатує порушення і положень п. 1 ст. 6 Конвенції (в контексті права на справедливий суд). Причинами такого роду порушень є: неодноразове повернення кримінальної справи на додаткове розслідування, неспроможність державних органів протягом тривалого часу надати суду належно підготовлені матеріали для розгляду кримінальної справи, що порушує розумні строки їх розгляду та вирішення. Зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 26 липня 2012 року у справі "Яковлєв проти України" констатовано порушення розумного строку кримінального провадження, допущеного Дарницьким районним судом м. Києва та апеляційним судом м. Києва стосовно гр. Яковлєва (загальна тривалість кримінального провадження у кримінальній справі становила близько 6 років та 4 місяців). Кримінальна справа була передана на розгляд до Дарницького районного суду м. Києва 22 серпня 2003 року, неодноразово поверталася на додаткове розслідування, 12 листопада 2009 року кримінальне провадження було закрито у зв'язку з відсутністю доказів вини гр. Яковлєва. Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції полягає у незабезпеченні державними органами розгляду кримінальної справи гр. Яковлєва в розумний строк.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Паскал проти України" встановлено у зв'язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на неодноразові довготривалі затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань та оголошення вироку.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю безсторонності суду було встановлено з огляду на те, що спосіб викладення інтерв'ю, яке, як стверджувалось, дала суддя Ш. місцевій газеті в перші тижні судового розгляду справи заявника, створював враження переконаності судді у винуватості заявника, а також з огляду на те, що, попри заперечення суддею факту надання цього інтерв'ю, обставини його публікації так і не було встановлено та, відповідно, ознаки небезсторонності судді усунуто не було.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Буров проти України" встановлено у зв'язку з тим, що тривалість провадження у справі заявника, яка становила 10 років і майже 3 місяці, була такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом "розумного строку".

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Коробов проти України" полягало у тому, що під час розгляду Верховним Судом України касаційної скарги заявника не було дотримано принципу рівності сторін, оскільки судовий розгляд відбувався лише за участю прокурора, який усно висловив свою позицію та міг вплинути таким чином на висновки суду, а заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи у відповідь.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Іззетов проти України" встановлено, оскільки органи державної влади не забезпечили розгляд справи заявника протягом розумного строку, враховуючи затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань, оголошенні вироку та розгляді Верховним Судом України відповідної касаційної скарги.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Тодоров проти України" встановлено у зв'язку з тривалістю кримінального провадження стосовно заявника. З огляду на обставини справи, зокрема затримки при призначенні судових засідань, організації технічного запису засідань, оголошенні вироку та розгляді Верховним Судом України відповідної касаційної скарги, ЄСПЛ також встановлено порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням державними органами розгляду справи заявника в розумний строк.

Щодо порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Плєшков проти України" ЄСПЛ зазначено, що строк провадження, який має розглядатись у відповідності з положенням п. 1 ст. 6 Конвенції, розпочався 29 травня 2003 року і закінчився 24 жовтня 2007 року. З огляду на обставини цієї справи та прецедентну практику в аналогічних справах Суд встановив порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи в розумний строк (Київський районний суд м. Харкова, апеляційний суд Харківської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Третьяков проти України" встановлено у зв'язку з тим, що тривалість кримінального провадження стосовно заявника, яка становила приблизно 5 років і 9 місяців, була визнана такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом "розумного строку", і мала місце з вини державних органів, оскільки основними причинами затримок були повернення справи на додаткове розслідування або новий розгляд, численні перенесення розгляду справи у зв'язку з неявкою учасників процесу та тривалі періоди бездіяльності суду першої інстанції (Дзержинський районний суд м. Харкова).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Борисенко проти України" визнано у зв'язку з незабезпеченням державними органами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, а саме: неодноразові відкладення судових засідань, значні періоди бездіяльності національних органів, а також з урахуванням практики ЄСПЛ в аналогічних справах.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Караванський проти України" встановлено у зв'язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема тривалість досудового слідства, та розгляду справи судом першої інстанції, а також з урахуванням прецедентної практики в аналогічних справах (розгляд кримінальної справи протягом 8 років 10 місяців) (Золотоніський міськрайонний суд Черкаської області, апеляційний суд Черкаської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Дорошенко проти України" встановлено у зв'язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в "розумний строк" з огляду на обставини справи (розгляд кримінальної справи протягом 7 років).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Кирилюк проти України" встановлено у зв'язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи в розумний строк з огляду на обставини справи, а саме: тривалий розгляд справи судом першої інстанції (Солом'янський районний суд м. Києва) та неодноразові перенесення судових засідань (кримінальну справу порушено 24 травня 2005 року, станом на день винесення ЄСПЛ рішення від 6 жовтня 2011 року справа знаходилася у Солом'янському районному суді м. Києва).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Любарт-Сангушко проти України" констатовано у зв'язку з тим, що тривалість кримінального провадження стосовно заявника, що становила приблизно 7 років і 5 місяців, була такою, що порушує вимогу здійснення провадження протягом "розумного строку". У рішенні ЄСПЛ зазначено, що основною причиною надмірної тривалості був розгляд справи у Жовтневому районному суді м. Харкова та неодноразове відкладення судових засідань у зв'язку з неявкою свідків.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Орлов проти України" встановлено у зв'язку з незабезпеченням національними судами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема неодноразове повернення апеляційним судом Одеської області справи на новий судовий розгляд, строк розгляду справи Приморським районним судом м. Одеси, неодноразове відкладення судових засідань у зв'язку з відсутністю суддів, неявку свідків та перекладача.

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Кір'яков проти України" полягало у незабезпеченні державними органами розгляду справи заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема неодноразове повернення справи на додаткове розслідування (апеляційний суд Луганської області).

Порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції у справі "Наконечний проти України" визнано у зв'язку з незабезпеченням державними органами провадження в справі заявника в розумний строк з огляду на обставини справи, зокрема тривалість розгляду справи судами (Міжгірський районний суд, апеляційний суд Закарпатської області).

Окремої уваги заслуговують рішення ЄСПЛ, у яких констатовано порушення вимог п. 1 та пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справах: "Балицький проти України" (рішення ЄСПЛ від 3 листопада 2011 року), "Григор'єв проти України" (рішення ЄСПЛ від 15 травня 2012 року), "Жуковський проти України" (рішення ЄСПЛ від 3 березня 2011 року), "Загородній проти України" (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 2011 року), "Довженко проти України" (рішення ЄСПЛ від 12 січня 2012 року).

Порушення вимог п. 1 та пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Григор'єв проти України" встановлено у зв'язку з тим, що суд використав для засудження заявника визнавальні показання, які були отримані в результаті застосування фізичного впливу, коли його було затримано у зв'язку з адміністративним правопорушенням, але фактично допитано як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе. Національні судові органи не забезпечили справедливого судового розгляду щодо того, що визнавальні показання заявника були отримані в результаті застосування до нього фізичного впливу та за відсутності юридичної допомоги.

Порушення вимог п. 1 та пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" встановлено у зв'язку з тим, що зізнання заявника у вчиненні злочину, надане ним внаслідок катування, було прийнято судами як доказ, що є порушенням вимог зазначеної статті незалежно від ступеня впливу цього зізнання на рішення суду та кількості підтверджень таких зізнавальних показів, наданих заявником в подальшому; фактично будучи підозрюваним у вчиненні відповідного злочину - статус, що за національним законодавством вимагає обов'язкової участі захисника, - заявник не мав можливості користуватись послугами захисника у відповідний період; суди не надали належного обґрунтування обвинувального вироку у справі заявника.

Порушення вимог п. 1 і пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Жуковський проти України" встановлено, оскільки заявника було засуджено здебільшого на підставі свідчень свідків, жоден із яких не був присутнім під час провадження в суді в Україні і яких сторона захисту не мала можливості безпосередньо допитати (остаточне рішення приймав Верховний Суд України).

Порушення вимог п. 1 і пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Загородній проти України" встановлено, оскільки право заявника на вільний вибір захисника було обмежено у спосіб, несумісний із вимогами зазначених положень, з огляду на те, що, не вирішуючи протягом тривалого періоду питання щодо обмеження вибору захисника, державою створено ситуацію, несумісну з принципом юридичної визначеності, що є одним із базових аспектів верховенства права.

Порушення вимог п. 1 і пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Довженко проти України" встановлено щодо права заявника на захист. Під час провадження у Верховному Суді України заявнику не було надано юридичної допомоги захисника, оскільки нормами КПК 1960 р. не передбачено обов'язкового надання безоплатної правової допомоги особам, яким уже призначено максимально суворий вид покарання; однак, враховуючи серйозність висунутих заявникові обвинувачень та можливу міру покарання, в інтересах правосуддя вимагалась обов'язкова участь захисника у цій справі.

Порушення вимог п. 1 і пп. "c" п. 3 ст. 6 Конвенції у справі "Балицький проти України" встановлено: у зв'язку з тим, що визнавальні показання, які в подальшому було використано судом для засудження заявника, відбирались у заявника формально як у свідка під час його адміністративного арешту, але фактично його допитували як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе, а також з огляду на використання слідчими органами практики, коли, незважаючи на наявність у справі підстав для кваліфікації злочину, розслідування якого вимагає обов'язкової участі захисника, слідчі органи кваліфікують його як менш тяжкий і, отримуючи сумнівну відмову особи від захисника, позбавляють її права мати захисника на початкових етапах розслідування.

З огляду на неодноразову констатацію такого порушення у справах проти України ЄСПЛ визнав проблеми, які призводять до них, системними і зобов'язав Україну негайно вжити заходів щодо зміни законодавства та адміністративної практики з метою вирішення цих проблем.

Шляхи врегулювання окресленого питання

Із набуттям чинності КПК питання встановлення оцінки доказів судом у кримінальному провадженні детально врегульовано. Так, зокрема, згідно зі ст. 8 КПК кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, при цьому застосовується такий принцип з урахуванням практики ЄСПЛ.

Відповідно до ч. 2 ст. 11 КПК забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

За вимогами ст. 87 КПК недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння, як отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження (п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК).

Згідно з правилами ч. 3 ст. 87 КПК такі докази повинні визнаватися судом недопустимими під час будь-якого судового розгляду, крім розгляду, якщо вирішується питання про відповідальність за вчинення зазначеного істотного порушення прав та свобод людини, внаслідок якого такі відомості були отримані.

Також кримінальні справи, у яких констатовано порушення вимог п. 3 ст. 6 Конвенції у зв'язку з тим, що зізнання заявника у вчиненні злочину, надане ним внаслідок катування, було прийнято судами як доказ, надає право обвинуваченому на перегляд такої кримінальної справи Верховним Судом України. Встановлення фактів катування стосовно осіб, тимчасово позбавлених волі, повинно бути забезпечене ефективним розслідуванням компетентних органів держави, зокрема на наявність у діях відповідних осіб складу злочину (ст. 127 КК "Катування").

Вважаємо за доцільне наголосити, що положення частин 6 - 8 ст. 206 КПК забезпечують дотримання вимог Конвенції та практики ЄСПЛ у контексті заборони катувань та жорстокого поводження. Зокрема, якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов'язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи; 3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

Слідчий суддя зобов'язаний діяти у такому ж порядку незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі. Право не вживати таких дій надане слідчому судді лише у випадку, коли прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.

Також необхідно зазначити, що обвинувачення у кримінальному провадженні не може ґрунтуватися на доказах, отриманих внаслідок застосування адміністративного арешту до особи. Конституційний Суд України у Рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі № 1-31/2011 (у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України) дійшов висновку, що положення ст. 62 Конституції України спрямовані на забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Тому положення першого речення ч. 3 ст. 62 "обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом" слід розуміти так, що обвинувачення у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на фактичних даних, одержаних у результаті оперативно-розшукової діяльності уповноваженою на те особою без дотримання конституційних положень або з порушенням порядку, встановленого законом, а також одержаних шляхом вчинення цілеспрямованих дій щодо їх збирання і фіксації із застосуванням заходів, передбачених Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", особою, не уповноваженою на здійснення такої діяльності.

Процесуальні строки за КПК 1960 р.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України судочинство, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, а відтак і строки визначаються виключно законами.

Такі строки передбачено у ст. 108 КПК 1960 р., де встановлено, що провадження дізнання проводиться:

- у справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила;
- у справі про тяжкий або особливо тяжкий злочин у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи;
- у разі обрання запобіжного заходу у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК 1960 р., у строк не більше п'яти діб з моменту обрання запобіжного заходу.

У ст. 120 КПК 1960 р. встановлено, що:

- досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців; цей строк може бути продовжено районним, міським прокурором, військовим прокурором армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та прирівняним до них прокурором у разі неможливості закінчити розслідування - до трьох місяців (ч. 1 ст. 120 КПК 1960 р.);
- в особливо складних справах строк досудового слідства, встановлений ч. 1 ст. 120 КПК 1960 р., може бути продовжено прокурором Автономної Республіки Крим, прокурором області, прокурором м. Києва, військовим прокурором округу, флоту і прирівняним до них прокурором або їх заступниками на підставі мотивованої постанови слідчого - до шести місяців (ч. 2 ст. 120 КПК 1960 р.);
- далі продовжувати строк досудового слідства можуть лише у виняткових випадках Генеральний прокурор України або його заступники (ч. 3 ст. 120 КПК 1960 р.).

Таким чином, у КПК 1960 р. установлено загальне правило - досудове слідство повинно бути закінчено протягом 2 місяців, а продовження цього строку є винятком з цього правила. Додержання строків слідства є однією з умов виконання завдань швидкого і повного розкриття злочинів (п. 8 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року).

Наведемо приклади порушення органами досудового слідства законодавства щодо дотримання розумних строків.

25 березня 2011 року суддею Центрального районного суду м. Сімферополя за участю прокурора розглянуто у відкритому судовому засіданні подання слідчого щодо продовження строку тримання під вартою обвинувачених Т.О. та І.Р. до 4 місяців. Як зазначено у постановах суду, прокурор частково підтримав подання слідчого про продовження строку тримання під вартою обвинувачуваних і просив продовжити його до 3 місяців. Судом установлено, що Т.О. та І.Р. обвинувачуються у скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 186 КПК 1960 р.

27 січня 2011 року Т.О. та І.Р. затримано у порядку, передбаченому ст. 115 КПК 1960 р. 27 березня 2011 року строк досудового слідства спливає та спливає строк тримання обвинувачених під вартою. 24 березня 2011 року строк досудового слідства у кримінальних справах продовжено заступником прокурора Центрального району м. Сімферополя до 3 місяців, тобто до 27 квітня 2011 року. Вирішуючи порушене питання, суд зазначив, що оскільки строк досудового слідства продовжено до 3 місяців, а строк тримання під вартою обвинувачуваного не може перевищувати строку досудового слідства, слідчим було допущено порушення законодавства.

Посилаючись на статті 148, 150 КПК 1960 р. та статті 5 і 6 Конвенції, суд наголосив, що при обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту необхідно дотримуватися розумних строків тримання осіб під вартою, тому продовження строку тримання під вартою обвинувачуваних Т.О. та І.Р. до 4 місяців під час досудового слідства, продовженого на строк до 3 місяців, є суттєвим порушенням чинного законодавства, а також прав зазначених осіб.

Наведені обставини, як зауважив суд, підривають авторитет міліції як державного органу та свідчать про недобросовісне ставлення працівників СО Центрального РО СГУ МВС України в Автономній Республіці Крим до виконання своїх прямих обов'язків, у зв'язку з чим суд ухвалив рішення довести відомості про допущення зазначених порушень до прокурора Центрального району м. Сімферополя, а про застосовані заходи повідомити Центральний районний суд м. Сімферополя.

Причини тривалого розгляду судами кримінальних справ

Для об'єктивного аналізу причин порушення строків розгляду кримінальних справ важливим є визначити, у який строк має бути розглянуто кримінальну справу.

Строк судового розгляду кримінальної справи починається з моменту надходження справи до суду першої інстанції з обвинувальним висновком і закінчується набранням вироком (постановою, ухвалою) законної сили і зверненням вироку (постанови, ухвали) до виконання.

Кримінально-процесуальним законодавством України встановлено строки проведення попереднього розгляду справи та строк призначення справи до судового розгляду з дня попереднього розгляду. Так, у ст. 241 КПК 1960 р. передбачено 10-денний строк призначення справ до попереднього розгляду, а у разі складності справи - не пізніше 30 діб з дня надходження її до суду. Відповідно до вимог ст. 256 КПК 1960 р. термін призначення справи до судового розгляду повинен бути не пізніше 10 діб, а у випадку складності справи - не пізніше 20 діб з дня попереднього її розгляду.

З аналізу змісту надісланих апеляційними судами узагальнень можна дійти висновку про те, що тривалий розгляд кримінальних справ пов'язаний з низкою як об'єктивних, таких, що обумовлені обставинами, які не залежать від суду, так і суб'єктивних причин, що виникають з вини судді або внаслідок неналежної організації роботи суду.

До об'єктивних причин тривалого розгляду кримінальних справ належать такі:

1. Значне навантаження суддів та неукомплектованість відповідно до штатної чисельності місцевих судів. Відсутність достатньої кількості залів судових засідань, розгляд судами складних та об'ємних за кількістю матеріалів кримінальних справ.

Найчастіше затягування розгляду кримінальної справи відбувалося у зв'язку з її відкладенням. При цьому причини відкладення розгляду справи або оголошення перерви у слуханні справи були різноманітними.

Найбільш поширеною причиною відкладення розгляду справи стала неявка у судове засідання свідків, що є значною перешкодою для своєчасного розгляду справ.

Відповідно до ст. 292 КПК 1960 р. у випадку неявки викликаних свідків суд вислуховує думку учасників процесу про можливість розгляду справи і виносить ухвалу (постанову) про подальший розгляд справи або відкладення її розгляду. При цьому суд вживає заходів щодо примусового приводу свідків.

Наприклад, до Кіровського районного суду Автономної Республіки Крим кримінальна справа за обвинуваченням Ф.С. за ст. 122 КК надійшла 9 червня 2008 року. Попередній розгляд справи відбувся 17 червня 2008 року.

До 26 січня 2009 року було призначено 9 судових засідань, з яких 7 не відбулось внаслідок нез'явлення до суду підсудного та свідків. 26 січня 2009 року судом було призначено експертизу, а провадження по справі зупинено, що суперечить вимогам кримінально-процесуального закону. Станом на 22 лютого 2012 року висновок спеціалістів до суду не надійшов.

Майже в усіх справах, що перебувають на розгляді у судах областей понад 6 місяців, для виклику свідків розгляд справ відкладався на строк не менше 14 днів. У деяких місцевих судах така перерва становила місяць та більше. Такі тривалі перерви пов'язані з завантаженістю, а також часом, необхідним для примусового приводу свідків.

Так, кримінальна справа за обвинуваченням К.А.І. за ч. 4 ст. 191 КК у зв'язку з неявкою свідків відкладалася 3 рази (Вільшанський районний суд Кіровоградської області), а кримінальна справа за обвинуваченням Я.С., Л.О. за ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 368 КК, що перебувала в провадженні Кіровського районного суду м. Кіровограда, у зв'язку з неявкою свідків відкладалася понад 5 разів.

Суди апеляційної інстанції при відкладенні справи у зв'язку з неявкою свідків, як правило, за наявності підстав застосовували примусовий привід свідків.

На невиконання постанови про примусовий привід свідків суди реагували шляхом винесення окремих постанов (ухвал), якими звертали увагу як місцевих органів внутрішніх справ і прокуратури, так і обласного управління МВС України та прокуратури області на факти порушення закону та вимагали вжиття відповідних заходів.

Були випадки допущення порушень вимог ст. 6 Конвенції. Так, суди у випадку неявки в судове засідання свідків, невиконання постанов суду про проведення приводу оголошували покази свідків, які вони давали під час досудового слідства (ст. 306 КПК 1960 р.), і брали їх в основу вироку, в той час відповідно до ст. 6 Конвенції кожний обвинувачений має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення. Окремо слід зазначити про існування випадків направлення судами першої інстанції справи для додаткового розслідування у зв'язку з неповнотою досудового слідства, яка не може бути усунена в судовому засіданні, внаслідок відсутності можливості усунути протиріччя в показаннях свідків (згідно з вимогами ст. 6 Конвенції обвинувачений має право допитувати свідків). Так, наприклад, при розгляді кримінальної справи стосовно С. В., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК, Ленінським районним судом м. Севастополя було встановлено наступне:

Органом досудового слідства С.В. був обвинувачений у тому, що 19 січня 2008 року приблизно о 6.00 год. шляхом ушкодження замка водійських дверей проник до салону автомобіля ВАЗ-21099 вартістю 36600 грн., який належить К.А.В. та був припаркований біля буд. № 69 на вул. Хрусталева в м. Севастополі. Після чого завів двигун автомобіля та зник на ньому, перегнав у лісопосадку, де повністю розукомплектував, привівши у стан, непридатний для використання за призначенням, внаслідок чого потерпілим К.А.В. та К.Р.А. було завдано матеріальних збитків на суму 36706 грн.

Під час судового розгляду було з'ясовано неповноту досудового слідства, яка не могла бути усунена в судовому засіданні, зокрема між свідченнями підсудного та свідків були протиріччя. Свідки на судові засідання не з'являлися, постанови про привід свідків в судове засідання не виконувалися, у зв'язку з чим суд був позбавлений можливості оцінити докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

За вимогами ст. 6 Конвенції обвинувачений має право допитувати свідків. Якщо вирок суду буде ґрунтуватися виключно чи визначальним чином на свідченнях особи, яку обвинувачений не міг допитати чи доручити допитати іншому на етапі досудового слідства чи під час судових дебатів, тоді права підсудного на захист вважаються обмеженими та несумісними зі ст. 6 Конвенції.

Таким чином, суд дійшов висновку про відсутність можливості у підсудного С.В. та його захисника ставити питання свідкам, які не з'являються до суду, що може призвести до суттєвого порушення його прав на захист, а також до винесення необ'єктивного й неправильного судового рішення, у зв'язку з чим справу було направлено на додаткове розслідування 8 листопада 2011 року.

Однією з причин тривалого розгляду справ, у яких підсудні не знаходяться під вартою, є зупинення провадження у зв'язку з тривалою хворобою підсудних або оголошенням їх у розшук.

Так, наприклад, у провадженні Балаклавського районного суду м. Севастополя з 7 листопада 2008 року знаходиться кримінальна справа за обвинуваченням С.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 358, ч. 3 ст. 28, ч. 1 ст. 30, ч. 3 ст. 258 КК, та П.В., обвинуваченого у вчиненні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 28, ч. 2 ст. 358 КК, та інші (всього 15 обвинувачених). Спочатку справа знаходилася у провадженні судді Л., а потім у зв'язку з його відставкою була передана судді М. Судові засідання, призначені з 10 по 14 жовтня, не відбулися у зв'язку з хворобою підсудного С.А., який знаходився на лікуванні в реанімації кардіологічного відділення міської лікарні з інфарктом міокарда, а потім був переведений до відділення травматології та ортопедії з діагнозами: подагра, подагричний поліартрит у стадії загострення, артрит променезап'ясткових колінних суглобів, ІБС, постінфарктний і атеросклеротичний кардіосклероз та інші. Постановою суду від 10 жовтня 2011 року провадження у справі було зупинено до видужання підсудного С.А.

Кримінальна справа за обвинуваченням Т.А., Г.В., Х.М. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 115, ч. 1 ст. 396 КК, розглядається суддею Балаклавського району М. з березня 2011 року. На перше судове засідання 15 квітня 2011 року підсудний Г.В. не з'явився, його було затримано того ж дня у стані алкогольного сп'яніння. 20 квітня 2011 року за клопотанням державного обвинувача Г.В. змінено запобіжний захід на тримання під вартою, завдяки чому безперешкодно вдалося розглянути справу та 26 липня 2011 року постановити обвинувальний вирок.

В іншій справі за обвинуваченням І.В.Ю. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 187 КК, яка була в провадженні суду Ленінського району з листопада 2010 року, підсудний тричі не з'явився в судові засідання: 22 грудня 2010 року, 24 лютого 2011 року і 16 квітня 2011 року, у зв'язку з чим 19 квітня 2011 року йому змінено запобіжний захід на тримання під вартою з одночасним оголошенням у розшук. Згідно з рапортами працівників міліції І.В.Ю. за місцем реєстрації не мешкає, місце знаходження його не встановлено.

У цих справах підсудні перебували на підписці про невиїзд. Запобіжний захід було обрано слідчим без вжиття заходів щодо обрання більш суворого запобіжного заходу. Рішення про розшук осіб суди виносили, як правило, після неодноразової неявки підсудних без поважної причини, перевірка якої вимагала значного часу.

Ще однією причиною відкладення розгляду справи є неявка у судове засідання захисника. Як правило, неявка захисника відбувається у зв'язку з його зайнятістю в іншому судовому процесі або у зв'язку з хворобою. У деяких випадках через неявку захисника розгляд справи відкладається по декілька разів.

Досить поширеною причиною відкладення судового засідання є неявка прокурора.

У ст. 264 КПК 1960 р. встановлено, що участь прокурора у судовому засіданні є обов'язковою, крім деяких випадків. Відсутність прокурора у судовому засіданні спонукає суд відкладати розгляд справи на інший час.

Так, з приводу неявки прокурора у судове засідання відкладався розгляд кримінальної справи за обвинуваченням К.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК.

Неявка прокурора у судове засідання стала причиною відкладення розгляду справи за обвинуваченням М.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 368, ч. 1 ст. 255 КК. Зазначені справи перебували в провадженні Кіровського районного суду м. Кіровограда.

Розглядаючи кримінальну справу щодо обвинувачення Б.О. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 364, ч. 1 ст. 190 КК, Комсомольським районним судом м. Херсона встановлено, що у цій справі розглянуто усі докази, які містяться в матеріалах, з'ясовано, чи бажають учасники судового розгляду доповнити судове слідство і чим саме, тобто виконано вимоги ст. 317 КПК 1960 р.

Осіб, які приймали участь у справі, було попереджено про те, що 19 липня 2011 року буде проведено судові дебати. Але в судовому засіданні прокурор, який приймав участь у справі, заявив про свою неготовність до судових дебатів, а також про необхідність узгодження позиції з Херсонською обласною прокуратурою, у зв'язку з чим було оголошено перерву до 25 липня 2011 року.

При проведенні судового засідання 25 липня 2011 року прокурор знову повідомив про свою неготовність до судових дебатів. У зв'язку з заявою прокурора судовий розгляд призначено на 28 липня 2011 року о 9.00 год.

Зважаючи, що зазначеними обставинами затягується розгляд справи, при цьому порушено вимоги ст. 6 Конвенції щодо права громадян на розгляд справи впродовж розумного строку, з метою недопущення в подальшому подібних випадків суд постановив довести наведене до відома прокуратури Херсонської області, а також повідомити про вжиті заходи щодо усунення зазначених порушень.

В усіх випадках неявки прокурорів у судове засідання суди здійснювали належне реагування шляхом постановлення окремих ухвал (постанов) на адресу органів прокуратури. Однак прокуратури розглядали та вживали відповідних заходів лише за окремими постановами.

Додатковими факторами, які призводять до відкладення розгляду справ у зв'язку з неможливістю явки в судове засідання, є хвороба учасників процесу та інші поважні причини (відрядження, відпустки, клопотання про відкладення розгляду справи і т.д.).

Досить поширеною причиною відкладення розгляду справи була незадовільна робота конвойної служби, яка доставляла підсудних у судові засідання. У кожному конкретному випадку суди вживали заходів щодо своєчасної доставки підсудних у судове засідання та застосовували заходи реагування на ці обставини, передбачені кримінально-процесуальним законом.

Так, Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області під час розгляду головуючим суддею У. в кримінальній справі за обвинуваченням М.В. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 187, ч. 1 ст. 263 КК, було ухвалено постанову про направлення її прокурору Запорізької області, Мелітопольському міжрайонному прокурору та начальнику Мелітопольського МВ ГУМВС України у Запорізькій області для вирішення питання щодо невиконання вимог суду про доставку підсудного М.В. з метою усунення у подальшому перешкод суду у розгляді кримінальної справи.

Суд, цитуючи ст. 6 Конвенції, наголошував на тому, що невиконання його вимог без поважних причин порушує конституційне право підсудного, який знаходиться під вартою, та позбавляє суд можливості розглянути кримінальну справу у розумні строки.

Однією з причин затягування строків розгляду кримінальних справ була неналежна організація роботи деяких суддів, які оголошували тривалі, нічим не обґрунтовані перерви, призначали справи до слухання на час перебування у відпустках або на час розгляду інших справ, не враховували конкретних обставин справи, не вживали належних заходів з метою оперативного розгляду справ, у тому числі шляхом зміни порядку дослідження доказів.

Неналежним чином був організований розгляд кримінальної справи за обвинуваченням Я.О. за ч. 1 ст. 152, ч. 1 ст. 187 КК (під вартою утримувався з 6 грудня 2008 року) у Київському районному суді м. Донецька. Судові засідання тривали 9 хв. (16 травня 2011 року), 25 хв. (9 червня 2011 року). 1 серпня 2011 року було оголошено перерву на 2 місяці (до 3 жовтня 2011 року) у зв'язку з перебуванням судді у нарадчій кімнаті. 3 жовтня 2011 року досліджувались матеріали справи, у тому числі і документи, які не були доказами, наприклад, постанова про порушення клопотання про продовження строків досудового слідства. Призначене на 14 листопада 2011 року судове засідання не відбулось у зв'язку з відпусткою судді. Таким чином, 2 роки 8 місяців кримінальну справу не було розглянуто.

У деяких випадках затягування строків розгляду кримінальних справ зумовлювало неврахування судом фактичних обставин у справі.

Так, у Жовтневому районному суді м. Луганська у кримінальній справі за обвинуваченням Л.О. за ч. 3 ст. 185 КК (під вартою з 1 грудня 2009 року) оголошувались перерви у зв'язку з неявкою свідків, у тому числі С.В. Однак відповідно до пояснень С.В. від 26 грудня 2010 року і 29 березня 2011 року за станом здоров'я і з урахуванням віку з'явитися до суду вона не могла і наполягала на проголошенні її свідчень у суді, з цього ж приводу наявний і рапорт працівника органів внутрішніх справ від 29 березня 2011 року. Тільки 14 жовтня 2011 року у цій справі було постановлено вирок.

Прикладом несвоєчасного та поверхового вивчення суддею матеріалів справи, що зумовлює тяганину, є кримінальна справа за обвинуваченням Ч.В. (під вартою з 10 лютого 2011 року) за ч. 1 ст. 306, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 309, ч. 1 ст. 311, ч. 1 ст. 263 КК та Ш. І. - за ч. 1 ст. 317 КК, яка надійшла до Київського районного суду м. Донецька 15 квітня 2011 року. Суддею було проведено попереднє судове засідання, на якому справу було призначено до судового розгляду на 5 травня 2011 року. Розгляд справи неодноразово переносився з різних причин, і тільки 22 липня 2011 року суддя помітив, що на стадії досудового слідства він санкціонував проведення обшуку в помешканні підсудного. Керуючись положеннями ст. 54 КПК 1960 р., суддя заявив самовідвід і справу було передано іншому судді.

Судді не завжди вживали відповідних заходів з метою забезпечення правильного та своєчасного розгляду кримінальних справ, оголошували тривалі, нічим не обґрунтовані перерви.

Наприклад, у кримінальній справі за обвинуваченням М.А. (під вартою з 27 травня 2009 року), що знаходилась на розгляді у Центрально-Міському районному суді м. Горлівки Донецької області, 17 лютого 2011 року оголошено перерву до 12 квітня 2011 року (майже 2 місяці) для доставки потерпілої і свідка, хоча у протоколі зазначено, що потерпіла з'явилась, а свідка уже було допитано.

На тривалість вирішення справ в апеляційній інстанції впливали випадки недотримання судом першої інстанції вимог процесуального закону, що унеможливлювало розгляд справи в апеляційному порядку та спричиняло її повернення до місцевого суду з попереднього розгляду для усунення недоліків.

Основними причинами цього були невиконання судом першої інстанції вимог закону про розгляд зауважень на протокол судового засідання, засудженому або виправданому не було вручено копії вироку, суд першої інстанції прийняв апеляцію, яка не відповідала вимогам ч. 1 ст. 350 КПК 1960 р. тощо.

Відповідно до законодавства справедливий розгляд справи означає: виконання завдань кримінального судочинства, спрямованих на встановлення особи, що вчинила злочин, і її покарання (ст. 2 КПК 1960 р.); всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи (ст. 22 КПК 1960 р.).

Так, ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 29 вересня 2010 року скасовано постанову Мурованокуриловецького районного суду від 4 серпня 2010 року стосовно Ц.О. у зв'язку із неповнотою досудового та судового слідства. Під час досудового слідства не було перевірено доводів обвинуваченого про те, що він через хворобу не відбув 22 год. громадських робіт, а тому висновок суду зроблено на припущенні та було прийнято незаконне рішення.

За таких обставин вирок суду було скасовано, так як не було достатньо досліджено обставин справи та повернуто на додаткове розслідування прокурору.

Також у КПК 1960 р. визначено принцип змагальності процесу, надання законом "переваг захисту" стороні, що захищається від обвинувачення (статті 62, 63 Конституції України, ст. 45, ч. 2 ст. 47, статті 318, 319 КПК 1960 р.).

Наприклад, вирок Немирівського районного суду від 11 квітня 2011 року стосовно засуджених Н.Ю. та Л.І. за ч. 3 ст. 185 КК скасовано у зв'язку з порушенням права на захист.

Так, в матеріалах кримінальної справи були акти амбулаторної судово-психіатричної експертизи засуджених, відповідно до яких Н.Ю. є особою з легкою розумовою відсталістю ступеня легкої дебільності, а в Л.І. виявлено легкий когнітивний розлад змішаного (травматичного, інтоксикаційного) генезу. Тому під час досудового слідства інтереси засуджених у справі захищав адвокат К.

Однак у порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 45 КПК 1960 р. суд не забезпечив під час розгляду справи в суді участі захисника, чим порушив право засуджених на захист. Тому відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 370 КПК 1960 р. у зв'язку з істотним порушенням судом вимог кримінально-процесуального закону вирок підлягає скасуванню і направленню на новий судовий розгляд у той же суд.

Також з цієї ж причини скасовано вирок Піщанського районного суду від 31 серпня 2011 року стосовно М.В.А., засудженого за ч. 2 ст. 185 КК до 3 років позбавлення волі. На підставі статей 71, 72 КК призначено покарання у вигляді 3 років 2 місяців позбавлення волі та відповідно до ст. 75 КК М.В.А. звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 2 роки.

Цю кримінальну справу було розглянуто у спрощеному порядку, передбаченому ч. 3 ст. 299 КПК 1960 р., зокрема за постановою суду було визнано недоцільним дослідження доказів щодо тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються, проте при цьому суд не з'ясував, чи правильно розуміли підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, не роз'яснив їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці обставини в апеляційному порядку, тобто порушив право підсудного на захист.

Не завжди судді всебічно вивчали обставини справи, що призводило до порушення кримінально-процесуального законодавства та затягування строків судового розгляду. Наприклад, у кримінальній справі за обвинуваченням Т.С.Г., Б.Ю. за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 289 КК, яка надійшла до Ленінського районного суду м. Луганська 22 серпня 2010 року, підставою для оголошення перерви майже на місяць у стадії судового слідства з 13 січня 2012 року по 9 лютого 2012 року було задоволення клопотання прокурора про ознайомлення з матеріалами справи, що не тільки суперечить положенням кримінально-процесуального законодавства України, а також не повинно бути підставою для такої тривалої перерви у справі, по якій підсудні тримаються під вартою понад рік.

Усталена практика ЄСПЛ з зазначеного питання полягає у наступному: п. 90 рішення ЄСПЛ у справі "Тодоров проти України": "Суд також зазначає, що протягом усього кримінального провадження заявник у цій справі тримався під вартою, що вимагало від державних органів, які розглядали справу, особливу сумлінність у здійсненні правосуддя без затримок (див., наприклад, п. 83 рішення ЄСПЛ у справі "Смірнова проти Росії" та п. 37 рішення ЄСПЛ від 31 січня 2006 року у справі "Юртаєв проти України")".

Трапляються випадки порушення судами першої інстанції вимог п. 3 "a" ст. 6 та п. 3 "d" ст. 6 Конвенції. Наприклад, постановою Стаханівського міського суду Луганської області від 14 червня 2011 року кримінальну справу за обвинуваченням Б.А. за ч. 1 ст. 317 КК виділено в окреме провадження і направлено прокурору м. Стаханова для додаткового розслідування, при цьому суд послався на п. 3 "d" ст. 6 Конвенції, згідно з яким кожен має право допитувати свідків обвинувачення або вимагати їх допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що і свідків обвинувачення. Ці вимоги необхідно розглядати як конкретний аспект права на справедливий судовий розгляд, гарантований п. 1 ст. 6 Конвенції. Також у цій постанові суд послався на рішення ЄСПЛ у справах "Жогло проти України" від 24 квітня 2008 року і "Олег Колєснік проти України" від 19 листопада 2009 року.

Як видно з матеріалів кримінальної справи, П.М. обвинувачувався за ч. 3 ст. 185, ч. 1 ст. 309, ч. 1 ст. 263 КК, а М.С. обвинувачувався за ч. 3 ст. 185, ст. 395 КК. Вироком Лохвицького районного суду від 30 червня 2011 року П.М. та М.С. були визнані винними у злочинах, пред'явлених в обвинуваченні, та засуджені.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 23 серпня 2011 року цей вирок було скасовано, а кримінальну справу направлено на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, зокрема у зв'язку з порушенням права на захист обвинувачених.

Підставою скасування вироку суду було те, що суд першої інстанції розглянув кримінальну справу по обвинуваченню П.М. та М.С. з порушенням вимог ст. 6 Конвенції, ст. 59, ч. 2 ст. 63 і п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ст. 21, ст. 61, ст. 262 КПК 1960 р. Незважаючи на те, що підсудні М.С. та П.М. мали різні позиції щодо пред'явленого обвинувачення, суд призначив їм одного захисника, що суперечить інтересам захисту підсудних. Крім того, коли захисник Г. не змогла з'явитися 16 травня 2011 року в судове засідання з поважних причин та її підзахисний П. М. просив відкласти розгляд справи до її одужання для забезпечення права на захист, суд першої інстанції видалив підсудного П.М. з зали суду та провів судове засідання, під час якого допитав деяких свідків обвинувачення, без участі підсудного та його захисника.

Після проведення нового розгляду справи вироком Лохвицького районного суду від 2 грудня 2011 року П.М. та М.С. були визнані винними у злочинах, пред'явлених в обвинуваченні, та засуджені.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 2 лютого 2012 року цей вирок було також скасовано, а кримінальну справу направлено на новий судовий розгляд у той же суд в іншому складі у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону, зокрема з порушенням права на захист обвинувачених. Колегія суддів апеляційного суду Полтавської області змінила щодо обвинувачених П.М. та М.С. запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд.

Підставою скасування вироку суду стало те, що суд першої інстанції провів новий розгляд кримінальної справи з порушенням вимог ст. 6 Конвенції, ч. 2 ст. 43, ст. 297, ст. 298, ст. 375 КПК 1960 р. Зокрема, під час нового розгляду кримінальної справи по обвинуваченню П.М. та М.С. після закінчення підготовчих дій головуючий не оголосив про початок судового слідства, не надав прокурору можливості прочитати обвинувальний висновок, не надав можливості оголосити цивільні позови, не роз'яснив підсудним суть обвинувачення, не з'ясував, чи визнають підсудні себе винними і чи бажають давати показання, чи визнають вони цивільні позови. Таким чином, було порушено право на захист підсудних М.С. та П.М., передбачене ч. 2 ст. 43 КПК 1960 р., п. 3 "а" ст. 6 Конвенції.

4.2. Шляхи вирішення виявлених порушень в контексті застосування норм КПК 1960 р. та стан врегулювання порушених питань у нормах КПК

Проблеми, що призвели до порушення вимог ст. 6 Конвенції, полягають, як правило, у:

- невжитті судом заходів щодо забезпечення присутності учасників судового провадження у судових засіданнях (свідків, відповідачів, експертів тощо) та щодо забезпечення виконання учасниками та іншими особами судових приписів (наприклад, щодо надання документів);
- надмірній тривалості перерв між судовими засіданнями;
- надмірній тривалості розгляду апеляційних і касаційних скарг;
- відсутності сумлінності та ретельності слідчих органів при проведенні розслідування кримінальних справ;
- неодноразовому поверненні справи на новий розгляд до суду нижчої інстанції, а також повернення кримінальної справи на додаткове розслідування;
- надмірній тривалості здійснення судових експертиз та невжиття судом у цьому зв'язку належних заходів;
- порушенні права на справедливий суд, оскільки зізнання заявника у вчиненні злочину, надане ним внаслідок катування, було прийнято судами як доказ.

До місцевих судів у 2011, 2012 роках було надіслано інформаційні листи щодо оперативності та якості розгляду кримінальних справ, а також з інших питань, які виникають під час здійснення судочинства; узагальнення практики, проведені суддями судової палати у кримінальних справах, а також довідкову інформацію, отриману від Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, про проведення моніторингу щодо стану дотримання прав ув'язнених у Київському слідчому ізоляторі, у результаті чого було виявлено випадки порушення місцевими та апеляційними судами м. Києва та Київської області вимог статей 5, 6 Конвенції щодо прав людини на свободу і особисту недоторканість та на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Також щоквартально апеляційним судам надсилалися подання Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини про виконання рішень ЄСПЛ, які набули статусу остаточних.

Суди областей, враховуючи положення ст. 6 Конвенції, відповідно до яких кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, з метою дотримання розумних строків розгляду кримінальних справ реагували на випадки невиконання органом досудового слідства або часткового виконання судових доручень, на невиконання постанов суду про примусовий привід підсудних, на невиконання вимог суду щодо доставки підсудного у судові засідання шляхом винесення окремих ухвал.

Негативно позначається на оперативності розгляду справ низький рівень організації роботи судів, зокрема незадовільна організація здійснення судочинства, зниження рівня виконавчої дисципліни, несвоєчасне оформлення документів, недостатній контроль за цим голів судів.

Фактами неналежної організації розгляду справ самими суддями були: оголошення тривалих перерв між судовими засіданнями; порушення строків призначення справ до судового розгляду; нераціональне використання часу судових засідань, зокрема, невикористання інституту зміни порядку дослідження доказів; необґрунтоване повернення справ на додаткове розслідування, що в подальшому призводить до скасування відповідної постанови; низька якість розгляду кримінальних справ (скасування вироків судами вищих інстанцій).

Із набуттям чинності КПК однією із загальних засад кримінального процесуального законодавства України встановлено розумний строк кримінального провадження. Таким чином, у ст. 28 КПК законодавчо визначено оціночне поняття "розумний строк", яке застосовується ЄСПЛ при розгляді справ за ст. 6 Конвенції, зокрема під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачених КПК строків виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечується прокурором, слідчим суддею (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - судом.

Законодавчо встановлено критерії для визначення розумності строків кримінального провадження, якими є: 1) складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для здійснення досудового розслідування тощо; 2) поведінка учасників кримінального провадження; 3) спосіб здійснення слідчим, прокурором і судом своїх повноважень.

У ст. 28 КПК також установлено такі загальні положення щодо розумного строку: кримінальне провадження стосовно особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово; кожен має право, щоб обвинувачення стосовно нього в найкоротший строк або стало предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрито; підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, у якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені КПК.

Таким чином, завдяки законодавчим положенням у процесі розгляду кримінальних справ (проваджень) судами зменшаться випадки порушення розумного строку.

Висновки та пропозиції

Підсумовуючи практику розгляду кримінальних справ судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій, можна зробити висновок, що суди в цілому дотримуються вимог статей 3, 5, 6 Конвенції, однак не достатньо готові до практичного впровадження підходів і позицій ЄСПЛ.

Застосовуючи практику ЄСПЛ, суди не завжди чітко й однозначно розуміють, у чому полягає правовий зміст такого застосування. Тому досить поширеним у діяльності вітчизняних судів є абстрактне посилання на практику ЄСПЛ без вказівок на конкретне рішення міжнародного судового органу. Часто в судових рішеннях вітчизняних судів міститься посилання на конкретне рішення ЄСПЛ, але без зазначення співвідносності його з нормами національного права й обставинами конкретної справи. Ще однією проблемою є відсутність єдиних критеріїв застосування практики ЄСПЛ.

З огляду на зазначене судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права. Зважати, що обов'язковим є не тільки врахування рішень ЄСПЛ, постановлених щодо України, а й застосування поряд із нормами національного законодавства України норм Конвенції та практики ЄСПЛ і щодо інших країн - учасниць Конвенції з метою недопущення порушення прав людини та основоположних свобод. Ухвалюючи рішення у кримінальних справах (провадженнях), з метою недопущення неправильного тлумачення та застосування норм Конвенції у контексті кожної конкретної справи свої висновки підтверджувати практикою ЄСПЛ, викладеною у його рішеннях.

Із метою усунення виявлених недоліків та подальшого покращення роботи судів з питань, викладених в узагальненні, вважаємо за необхідне:

1. Це узагальнення розмістити на офіційному веб-сайті ВССУ.
2. Про проведене узагальнення повідомити Генеральну прокуратуру України, Мін'юст, МВС України, Секретаріат Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини.
3. Опублікувати зазначене узагальнення у науково-практичному юридичному виданні ВССУ "Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах".
4. Щороку проводити узагальнення практики застосування судами областей першої і апеляційної інстанцій положень Конвенції та практики ЄСПЛ при здійсненні судочинства у кримінальних справах та направляти матеріали узагальнень разом із копіями відповідних рішень до ВССУ.
5. Підготувати на основі проведеного узагальнення постанову Пленуму ВССУ "Про деякі питання застосування статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у кримінальному провадженні".

Узагальнення практики застосування судами загальної юрисдикції першої та апеляційної інстанцій при здійсненні судочинства у кримінальних справах статей 3, 5, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року за 2011 - перше півріччя 2012 року підготовлено суддею судової палати у кримінальних справах Щепоткіною В.В. та науковим консультантом судової палати у кримінальних справах Хім'яком Ю.Б., обговорено та схвалено на нараді суддів судової палати у кримінальних справах 12 червня 2013 року (протокол № 19 від 12 червня 2013 року).

Судова палата у кримінальних справах